Слова – це звуки душі, що жадають відлунювати у всесвіті.
Звідки ти? Якого роду? Про що оповідають твої очі? Ми зіткані з минулого, з усіх країв світу.
У мені живе кожна нація, але серце належить одній. Ти увібрав у себе сотні імен, кожна частинка тебе – пам’ять про когось.
Людина – вершина всієї поезії, початок будь-якої мелодії, вона прекрасніша за момент життя на картині. Ти є світ, і сонце сходить в тобі.
Простір змінюється часом, і ми народилися, щоб іти. Переходити з зими на весну, з горя до радості. Це наш цикл життя.
Незмінність знайомих місць натякнула, що ми повернулись іншими. Портрети, стеля, вікно… море чуттів нас заполонило.
А пам’ятаєш, яким ти був тоді? Історії, драми, комедії та трагедії, а зараз лише легка усмішка на твоїх вустах. Ти – інший. Час вишліфував тебе, і те, що турбувало сонячними днями, темними ночами… все стало попелом і хвилиною задумливості у твоїх очах.
Від минулого не відречешся, навіть якщо перепливеш океан. Ти все одно береш себе з собою, свою ментальність і думки. Ми зіткані з обрядів, виховані поколінням «товаришів», колекцією кришталю та килимами «скрізь і всюди». Історію не викинеш, пам’ять не зітреш, радянські мультфільми не забудеш. Ми народжені минулим, охоплені теперішнім, але майбутнє залежить від кожного з нас.
Завтра вранці ти перегорнеш сторінку, пензлем вималюєш перші слова, ти обереш їх сам.
Падаєш, а потім болісно сновигаєш у тумані відчаю. Небо чистим вічно не буває. Часу скажеш: «я зробив себе сам», обтесаний і зібраний з усіх обставин світу. Сам на сам, крик і страх з тобою в танці.
Скажи собі, поясни собі, світ в тобі має стати мирним.
Людина прийшла, жорстока чи добра, лиха чи боязка… навчись слухати, дослухатися, ми вчимось у всіх не виправляти інших, а щоб ліпити себе.
Чи варті ми любові? Ми вимагаємо її від життя і вважаємо, що варті неземного щастя. Боячись бути самотніми, як навіжені хапаємо першого ліпшого з думкою: «зійде». Це гра з долею, та зрештою вона зіграє з нами лихий жарт. Страшно так і не зустріти своє щастя, але ще страшніше не дочекатись його. За крок до неба ми обираємо безодню.
За шибкою хтось чекає або ж сподівається, що завтра вранці все стане інакшим. Поганий сон мине, образи забудуться, а щастя постукає в двері. Вночі ми інакші: менш бридкі і більш справжні. Немає тих, перед ким треба танцювати кабаре, вмикати в собі блазня.
Увечері ми дізнаємося, хто ми: самотні чи щасливці, розлючені чи замрійливі.
Світ справжній вночі, бо згадують тільки важливих…
У нашій владі лише спогади і більш нічого, бо все плинне.
Люди, речі, обставини. Все проходить, а дещо і залишається. Якщо воно важливе, вразливе або чуттєве, ми закарбовуємо це в нашій пам‘яті.
Час повільно, втім біжить. І ось там, у сивості нашого життя, коли все пробіжить швидкоплинними кадрами, нехай це кіно триватиме довго і щасливо, бо життя – не хвилина.
Тінь знає наші таємниці: наш образ, відображення, кроки. У темряві дізнаєшся краще – хто ти.
Слова втрачають сенс, і за зовнішністю є щось набагато більше. Хтось кричить, що треба полюбити душу. А де вона? Ви знаєте, де Атлантида?
Кажуть, що тіло – храм душі. Тоді виходить, що наш голос, жести, погляд, мовчання… і є душа?
Я люблю мости, а особливо ввечері, – в цей час вони особливі. Пурпурове сонце все ближче, а земля все далі, за десятки проміжків простору від мене. Я між небом і землею? Це сполучення видимого і незримого: материків, часу, людських душ.
Епоха пише свою історію: ненависть, правда, толерантність, свобода.
Книги знають таємниці, їм допомагає час. Століття мовчання, забуття, а потім «найкращий маніфест усіх років». Це думки, протести, ілюзія, щастя… Колись «правда», а зараз іронія та несерйозність. Час змінює напрям руху, оголює себе, приховує інше. Коло нове, правила існування незмінні.
Втома лягає на плечі, а зіниці очей не можуть спіймати дійсність. Навколо занадто багато руху, слів, а ти, наче на іншій планеті. А там ні доріг, ні будинків, а тільки безлюдне місце з холодними вітрами.
Слова, слова. У них криється гнів, радість, втома і пастка. Вони душать своєю протилежністю, зіпсованістю.
Наслухавшись докорів, звинувачень, пліток – втрачаєш себе. Хвилина по тому, і слова падають у безодню, і пам‘ять зачиняє двері, для тебе дійсність вже втрачена.
Страх, бо ти не запам‘ятовуєш слова, і все здається міражем, де правда стає вигадкою, а та натомість виблискує оманливою дійсністю.
Одного разу нам стане все одно. Коли ми так довго чекали взаємності. Одного ранку все стає байдужістю. Одного дня маленька капелька переповнює чашу, ти стаєш інакшим. Розриваються нитки, спогади.
Бережіть одне одного, пам‘ятайте, що люди, як і чай, теж холодшають.
Я бачила, як плачуть люди. Спочатку в очах бачиться море, і тихо хвиля на хвилю находить. Потім, починаються слова, якщо ти не на самоті. Біль, втома, зневіра і купа питань, але ти вже не чекаєш відповіді. Хвилина, потім починається друга, і слова затихають, немає сил. Ти дивишся на стіни, але крізь них, ти дійшов до межі та знаєш, океан не осушить ніхто, крім тебе. Ти витираєш сльози і йдеш. Тебе немає, ти інший, новий.
Іслова зайві, я б не витримала всієї тієї фамільярності. Туди, сюди, те, се..
Я була в лісі, й там все інакше. Немає сотні доріг, безлічі людей, де всі гомонять. У лісі одна стежина, і ти йдеш по ній, задоволена і щаслива.
Сонце ховається за деревами, і я бачу там одиноке проміння, яке кличе мене відчути безмежність одного моменту, ось цього.
Я би могла описати сотнями слів цей стан, але ви знаєте: ліс просить тиші.
Часом я відпускаю себе. Виходжу за свої межі, наче я це вже не я.
Сміх, шалений потік слів ховають мене від інших, від себе. Я дозволяю переступити собі дозволену межу лиш декілька разів, коли стаю собі неможливою.
Життя посеред людей схоже на мінне поле, бо ми постійно перевіряємо, які теми безпечні. Відлуння слів може нас поранити, зробити беззахисними, жорстокими чи слабкими в чиїхось очах. На скільки часто ми погоджуємось з абсурдністю в ім’я ввічливості? Щоб не подумали нічого поганого або не здалися якимись не такими. Ці дивні думки, що про нас піде поголос, правдивий чи ні... Людям легко судити, їм просто розкласти чиєсь життя, наче одяг у шафі. Що ти зробила не так і де помиляєшся.
Ми шукаємо, навіть коли розчаровані, зломлені, скривджені. З надією чекаємо на повернення, знаючи, що буде боляче. Або ж у відчаї вдивляємось у неосяжне, невідоме, неможливе. Боячись, таки тягнемось відчинитись, адже віримо в диво. Така наша людська природа. Бо ми знову і знову прощаємо, впускаємо, віримо і чекаємо когось доволі знайомого, – чи то у сні, чи наяву.
Не бійся побачити себе. Виходь з туманів, рукою проводь по запрілому люстерку. Не тримай в собі безмежний світ, бо він свіжим трепетом пройде крізь холодні душі стрічних.
Оживи все навкруги, а якщо не схочеш, доведеться бачити ці гіркі обличчя день і ніч, з року в рік, з десятиліття в десятиліття.
Бійся не самотності. Бійся відмовитися бути собою. Так, ти втрачатимеш багатьох важливих людей дорогою життя, але це лише означатиме, що їхня роль у твоєму житті вже зіграна. Але найкращі з них оселятимуться у твоєму серці піснею назавжди, бо вони цього варті.
Не відкривай нікому свою душу. Хіба ти не знаєш, що будеш вражений у серце? І гомін піде всюди: де ти, хто ти і з ким ти. Тобі треба таке? Не треба. Чи зрозуміють? Здається за сюжетом, тебе послухають лише хвилину, а далі ти мовчки слухатимеш трагічну повість Джульєтти.
Не так зрозуміють, не так почують, ось так прибрешуть. Знайома історія? Думаю, так. Знай, кому кажеш. Я виходжу просто в поле і довго плачу або нестримно жаліюся на когось. Мою сумну історію знає тільки мовчазний ліс.
Життя – не звані вечори у твою честь, і не знайдене в пустелі золото. Це сотні кілометрів доріг, що мозолями відбиваються на ступнях і роблять тебе іншим.
За своє життя, я дізналася маленьку істину. Стань важливим для себе, а не старайся для інших. Знай, що ти ніколи не зупиниш цей потяг.
Покликання, стосунки, твоя спідня білизна. Десятки думок про тебе, але без тебе. Їм завжди всього буде мало. Твої тріумфи в першу чергу треба тобі, а не для відмітки в чужій голові. Вони нічого не знають про твоє покликання. У них є лиш свій горизонт і твої далі їм далекі.
Ми собою обдурені. Ти знаєш, що це правда. Бо наша свобода лише кричить про твою і мою залежність. Його або її красномовство плаче через сердечну рану. Твоє і моє мовчання когось засуджує.
А напівоголені фото просять овацій. Каблучка на правій руці хоче заздрості. Брудні слова репетують про обмеженість.
Наша беззахисність.
Сонце ховається за хмари, на зміну спокою приходить тривога. Поліхромія кольорів, швидкі рухи стрічних. А ти наче прикований до бетонних доріг, і кожен новий крок відбивається мозолями на ступнях. Чому в людей немає облич? Чи ми просто втрачаємо простір?
Спустошена, виснажена, розіп’ята наполегливими обставинами. Пустельні вуста втрачають смак, ноги за інерцією кудись прямують. Ми переповнюємося стихією.
Ти, як і я, – дощ, що раптово перетворився у зливу і плаче.
Страшно так і не сказати важливих слів. Думки, влітаючи в безодню розуму, не покидають вуст твоїх. Мільйони варіацій, але ти робиш просто подих. Твоя планета в межах своєї орбіти.
Ми інакші. Коли… Пристрасть на вустах, бо ти розповідаєш про свій всесвіт. Подих і погляд, бо в тобі оселяються почуття. Танець під літнім дощем, бо неважливо, скільки тобі і хто ти. Ми інакші, бо з нас вивіюються чари, коли сонце лягає за хмари.
Якби я тоді промовчала.
Якби я тоді сказала.
Якби не ти, було би краще.
Якби не зараз, я була би щасливішою!
Якби! Якби? Якби…
Уявний світ у наших думках, де ми були б інакшими.
Але якби, якби все сталось, як ми хотіли?
Численні перемоги, овації?
То незвідане «якби».
І ми втратили би значно більше.
У нас блукають тисячі емоцій, поки не настає час пробудження. Нездоланні ми не в мирний час, а коли посеред бурі відроджуємося.
Наскільки тривала наша мужність, наскільки глибока наша любов.
Де починається наша воля і де зачиняється мій світ?
Коли завершується наш крик і починається тихе мовчання?
Де, коли і як ми стаємо інакшими? Втрачаємо потрібне і знаходимо важливе.
Часом бракує фантазії, щоб зі звуків створити слова.
Часом бракує таланту для слів на папері, слова кудись зникають.
Скільки нездійснених промов затихли на вустах, вони так і не стали повітрям.
Часом думки стають надто солоні, і ти хочеш висушити цей океан.
Вікно, стеля, вогнище… ловлять твої мовчазні погляди, вони знають… ти втомлений і десь блукаєш на далекій планеті забуття. Часом...
Я серед тисячі вогнів.
Кожен кличе до себе, кожен гріє інакше.
Не знаю, не хочу, бо, обравши, я неодмінно щось втрачу.
Тваринна пристрасть або ж самотність.
Ні те, ні те я не готова прийняти.
Занадто багато тривог, марних.
Занадто багато залежностей, примарних.
Світ – не страждання і не блаженство, а життя.
Той, хто шукає, завжди у мандрах. Сусідні вулиці, міста, континенти.
Відірватися від землі і рушити туди, де статус призначення ще невідомий.
З мапою не вирушають, дороги, все одно, приведуть не туди.
Ми звертаємо, як сотий раз тому. Життя не накреслене, не визначене, не усвідомлене.
Дороги на карті вимальовуються тільки після наших кроків.
Немає розумних або нерозумних… щастя не в цьому. Ти можеш не знати всі столиці світу, і бути щасливими.
Кожному своє. Для когось щось байдужість, а хтось від цього загорається як полум’я. Не треба думати, що всі мають знати те, що і ти, а ти натомість знати те, що інші. Я маю свій присмак повітря, і дорога в мене своя. Кожен сам собі обирає вершину.
Це мій хаос, коли посеред ночі мені в голову лізуть питання, і я складаю свої теорії. Це моє, воно робить мене живою, і цей момент задоволених емоцій. У кожного свій танець, і він неповторний.
Хто ми? Уривки чогось, вкрадені шматки паперу… Як часто ми зводимо себе на п’єдестал, але чи варті ми цієї честі!? Ти – стрижень чи пелюстка, що від вітру хилиться в усі боки?
Істина змінюється істиною, і її вже немає, а може і не було. Тобі сподобалась книга, але про що історія? Вона дає осмислити щось, але ти маєш бути набагато глибше за неї.
Ти не такий, як інші? І все… ти вдягаєш маску, смієшся над дивними жартами, а в душі то бридко. Боїшся самотності? Я тебе здивую! Ти будеш самотнім й серед сотень людей, поки не знайдеш своє.
Бійся бути ніким, не прожити життя, а так просто запланувати і не дивуватись. Бійся бути холодним і не пульсувати… світ занадто живий, щоб бути до нього байдужим. Бійся всередині бути черствим, бути ніким… про таких не згадають. Псевдоістини змінні, а ти залишайся вічним.
Я не вірю в клятви й обіцянки, про них кричать занадто часто. Я не вірю в постійність та незмінність, бо завтра ти станеш іншим. Навіть любов закінчується через рік або десять, навіть через тридцять. Але ж ти вважав, що це любов, або так заведено, ми ж так любимо терпіти. Мало думати, що це любов, треба доводити кожного дня: прощати, слухати, розуміти, вірити, просити пробачення, дивуватись, сміятись і жити.
Не кричи про мрію, занадто часто ми про неї говоримо. Але чи розуміють нас? Скептики та критики. Але ж ми теж когось судимо, правда? Як кажуть: «у кожного своя правда».
Ми так любимо жити для інших, щось доводити. Ми біжимо заради миті, але ж твої люди приймуть тебе будь-яким, без багатства і визнання.
Ціль, ціль, ціль. А як же дорога? Так, вона наповнена самотністю, гіркою правдою та розчаруванням, але це плата за вхідний квиток. Куди? Там, де нам буде добре, і кожна дрібниця буде варта пролитої сльозинки, болі та страшної минулої вже невідомості.
Може, Бог нам просто полегшує життя? Позбавляє від непотрібного або непотрібних. Може, кожній людині призначена певна кількість болю, але хтось отримує маленькі порції, все життя, а хтось великі порції одразу.
Можливо… можливо, все не просто так. Треба вміти чекати і робити, якщо можеш, якщо хочеш цього по-справжньому. І вірити, навіть коли кажуть, що любов це зовсім не чарівно, і все буденно. Треба вірити. Адже в цю мить комусь освідчились в коханні; в цю хвилину зустрілись після довгої розлуки; в цю хвилину попросили пробачення; в цю хвилину пробачили і дали шанс; в цю мить мама і тато почули перше слово дитини. В цю мить… повір.
У кожній миті є життя. І все йде до щастя! Коли навколо тебе все крехтить, не запрошуй до себе відчай. Коли запізнюєшся на потяг, не клич до себе злість. Дива люблять робити сюрпризи і приходити в моменти невіри, бо ти їх так чекав.
Все стається на краще, або навпаки, не стається. Але потяг приходить на свою станцію, і тобі радісно махають з перону, бо тебе так давно тут чекали. У цій галактиці неоднозначності треба створити свою планету. І запрошувати туди лише диваків. Я хочу сміятися, плакати і танцювати, виводити думки в слова, бо може, це і є я. А, може, це і є ти, в своїй чарівності, ти і я, ми проти сірої буденності.
Знаєш, у твоїх очах щось палає, і немає значення, якого вони кольору. Вони відсилають пряме повідомлення, головне, щоб ти – адресант – захотів його відправити. Кому? Вогник відчуває для кого, бо кожен лист має свого адресата.
Тиша і самотність – наші друзі. Якщо ти не усвідомиш це зараз, щоразу вони приходитимуть до тебе в гості неочікувано й без запрошення. Якщо самотність – це страшно, ти боїшся сам себе.
Всесвіт неосяжний, але ще неосяжніше – ти. Не почавши діалог із собою, ти так і залишишся чужим собі. І щоразу будеш тремтіти від темної кімнати і єдиного ліхтаря. Як ми можемо надихати інших, якщо самі не можемо підняти себе? Не бійся запитань, і навіть якщо немає відповідей – не хвилюйся, вони будуть. Не бійся самотності, бо це від страху ми її так називаємо.
Пиши листи, вкладай думки в рядки. Не бійся казати те, що думаєш. І навіть якщо тебе залишають майже всі, не переймайся і відпускай, час відкривати двері іншим, кращим.
Ми не знаємо інших і себе також. Коли кажемо, що прощаємо або готові забути. Прощають, люблять та забувають – мовчки, нічого нікому не доводячи.
Сьогодні ти вирішив все кинути, відмовляєшся від цілого світу, але завтра ж відречешся від своїх слів.
Ми не знаємо людей, їхні вчинки кричать про одне, але насправді означають зовсім інше. Я бачу себе такою, ви сприймаєте мене іншою, але насправді ми всі помиляємось.
У кожного є вчинки, які складно пояснити. Чому ми залишаємо тих чи інших людей, чому відмовляємось від таланту? Чому хочемо те, що складно досягнути? Ось у чому загадка нашого життя.
Ми, безперечно, таємниця, яку складно описати, адже для інших ми попіл, а для когось життя.
Скільки в тобі залишилось земного? Слова стають тяжчими, думки навідуються рідше. Страшно втратити себе і, маючи розум, уже не знати про власні чуття.
Найтяжчі хвилини, найбільші потрясіння навчають нас жити. Глянувши на життя, ми зрозуміємо, що пам’ятаємо смуток і маленькі радощі, які стали найбільш значними в нашому житті. Радість змушує нас вірити, що приємні слова бувають без причини, як і дари від когось. Ці моменти допомагають нам вірити в дива, відчувати легке тремтіння по тілу. А ось смуток, це темний ліс. Помилка за помилкою, але ж так і робиться життя. Найтяжчі рішення ми приймаємо після бою з собою, там всередині щось вибухає, зникає, і ти розумієш, що це останній рубіж цієї історії, цих відносин, цього терпіння та прощення.
Як багато в нашому житті значить слово, одне слово може закохати або розірвати симпатію на шматки, і все, не існує більше людини для тебе. Одне слово, одна вимова, – і людина більше не цікава. Одне мимовільне зауваження, звук, який у повітрі вимальовує слова, і все, – ти підкорений людиною назавжди. Дивовижне життя, неосяжний світ, який не вип’єш і не осушиш.
Машина працює бездумно. Чорно-білі сни перестали приходити до тебе вночі. Ні бажань, ні думок, ні мрій. Тільки холод на вулиці і тваринне бажання зігрітись. Глибокий сон і добрий ранок. Ранок!
Ні смішних історій, ні сльозливих драм. Ти вільний, але від чого? Людей, обставин, часу.
Всі ми якісь неправильні, але це дивна річ, що для когось хтось здається правильним.
Завтра ти легко відречешся від схвильованих слів. Зарікаючись не бути, таки станеш іншим. Клянешся в любові, а потім легко зачиняєш двері.
Тримай себе завтрашнього і не лети за чужими птахами. Відчуй власний політ, неповторний.
Ближче до сонця і далі від землі. У кожного свої горизонти, і планета кожному бачиться на різних китах.
Є ти. З помилками, сумними історіями, щастям. Ніколи не глузуй з радостей інших, не зневажай тривоги їх, бо твої не розуміють також. І кожному своє: час випробувань, поразок і перемог.
Завтра немає, є тільки вчора і сьогодні. Коли ми ставимо знак питання чи оклику, кому чи крапку.
Коли неочікувана та незначна подія змінює все, і ти повертаєш на інший шлях. Коли всією душею кажеш «стоп», бо біль вже став нестерпним.
Коли відчув, що страх переможений, і стеля лускається над тобою, а там вище майорить безкрає небо.
Коли знаєш, що не вік робить тебе кращим, а досвід поразки робить тебе значнішим.
Цей день – не вчора, і завтра ти вже будеш не як сьогодні.
Скільки рішень, обіцянок, і ти згинаєшся під тиском обставин, які не можеш змінити. Ключ успіху: прожити життя з бажанням жити, з великою наполегливістю перемагати, з великим терпінням бути смиренним, коли йде дощ, і ти не маєш сили його зупинити, адже ти засвоїв урок, що стихії людям не підвладні, але як перечекати цю зливу, вирішуєш саме ти. Мало хто з нас готовий достойно прийняти бій, краще ж кричати, звинувачувати, говорити, що це все депресія. Щоб леву отримати здобич, треба мати терпіння.
Треба поспішати жити, – кажуть люди. Але, може, таки треба зупинитись? Ми вічно відбуваємо зі станції на станцію, і це дивне зобов’язання жити за пунктами: навчатись на того, працювати там, одружуватись саме в такий час… Завтра немає, це ілюзія зобов’язання перед світом бути правильним, вартим суспільства. Я хочу сказати, що рішення мають бути нашими, тому, що ми хочемо дивитися саме на ці зорі, і прямувати на схід, бо тільки там прокидається сонце.
Мивсі відкриті до змін, але на ділі ми обіймаємо улюблене дерево і зі сльозами його відпускаємо. Тримаємось за пам’ятні речі; за місце, що в думках з легкістю обіцяли покинути. Кричимо про свободу, а головне, кому? Собі! Нам тяжко з людьми: бути посеред чужих, слухати «незнайому» мову, бачити обличчя, які б найменше хотілось, – самотньо. Нам ніхто не треба, наше інше «я» – байдужість. В той же час ми мріємо, прислухаємося, з надією засинаємо і прокидаємось у пошуку.
Ми покидаємо знайомі місця, рідних людей, щоб пізнати інше, інших. Я зробила все, що змогла, навіть коли кричала, плакала, ображалась, і ти зробив все, що зміг, коли пояснював, жалів, оберігав. Не бійся відпускати, бо час кличе відчиняти нові двері, заповнювати пам’ять новими материками й іменами.
Якщо ти не пишеш, значить тобі допустимо болить, не сильно страшно, і життя не в прострації.
Якщо ти пишеш, – це вже межа, ти ходиш по лезу бритви.
Ти настільки сповнена обставинами, що слова виповзають з тебе, вони народжені в твоєму Тартарі.
Слова, дії, емоції для тебе не проходять безслідно, вони прокрадаються у твою душу.
Слова – це біль, який пройшов крізь тебе, крик, який жадає простору.
Якщо ти пишеш, значить боліло, болить. І ти сидиш неначе над попелом, а вітер розносить твої слова всюди. Попіл не скаже: чому і хто. Він просто повідає, що в тобі перегоріло.
Одного разу нам було боляче, занадто. Нас вразили в серце: принизили, розтоптали, спаплюжили. Ти відчував як у грудях все стискається, хотілося колінами припасти додолу і довго плакати. Так і було, буде. А потім тиша, солоні сльози тебе покинули і немає сили, просто немає сили. Ти вставав і обіцяв собі стати сильним, ніколи не здаватись беззахисним і не бути обдуреним. Тобі весело, слова відлітають з твоїх вуст: жарти, ідеї, плани. Ця дивна гіпербола емоцій. А в душі страшно, гидко, і думка лише про одне: «хоч би ніхто не дізнався, як мені кепсько!». Скільки треба часу на цю дивну вакханалію? Емоції, призначені для сліз, ти виливаєш в шалені радощі. День за днем, допоки рани в спокої не будуть для тебе такими смертними. Згадка про когось, невинне слово і ти ілюструєш секундну посмішку, а очі, то вже наповнюються морем. Перетерпіти, не думати, тільки б не заплакати… і так кожного вівторка чи середи. Кожного місяця, один раз на квартал… допоки пам’ять не зітре до болі знайомі силуети, голоси, відчуття.
У житті мільярди слів, але не всі вони зможуть передати твою втому, біль, страх, відчай, радість та блаженство. Життя не любовний роман, наче все злічується ласкавими, пристрасними або ж трагічними словами.
Твоє-моє життя – це подихи, сльози і мандраж. Ми руками закриваємо заплакані очі, ковтаємо несказані слова. Не хочемо ні сонця, ні неба, ні їсти, ні пити.
Нам лиш треба темрява і єдиний ліхтар у кімнаті, що навіює тишу.
Хіба потрібні слова, коли від радості все тіло тремтить? А очі посилають проміння. Планета зупиняється, і ти жадаєш відчувати цей момент загадкову вічність.
Немає слів, не треба слів, коли твоє тіло – сакральна мелодія.
Шукай себе і завжди будь у пошуку. Займайся справою, яка зможе принести результат.
Вирости свій сад, адже одного ранку ти прокинешся і побачиш, що він розквітнув! Значить, твої дні наповнились важливістю, ти створив диво. На пустельній землі, де не було життя, з’явилися прекрасні квіти.
Читай книги, дивися цікаві кінострічки, розгортай мапи і вдивляйся в нові світи. Пиши поезію, складай рими. Виходь за межі, що вчора ще були стіною. Давай назви новим зіркам, піднімайся на нові вершини. Випробовуй себе на міцність!
День має приносити користь, тому займайся тим, що дає вміння і результат.
Вбачай завжди найкраще, знаходь неможливе, складне, бо отримавши щось кропіткою роботою, ти будеш знати його безцінність.
Шукай, старайся і не бійся, що на це піде час. Адже життя вимірюється не хвилинами, а подихами перемог.
На скільки можна впустити в себе інших? І залишитись не ураженою, незалежною, самодостатньою?
Не перший і не останній раз ми відчиняємо двері стрічним, розгортаємо перед ними свій світ як на долонях і хочемо бути почутими, зрозумілими, прийнятими. Це так тяжко?
Я бачу посмішку добродіїв, але вона віє холодом. Я не ваша, знаю. І ви не мої, знаєте?
Я перебоялася бути розірваною гіркими жартами, чужою правдою, душними порадами. Нехай, я для вас буду суворою, тихою, закомплексованою, не жіночною, не цікавою. Я буду чесною, бо втомилася бути уважною і люб’язною.
Це я. Готові слухати про далекі моря і пустельні країни? Я повідаю безліч історій.
Більше за все я боюся сентиментальних вечорів. Занадто пізній час, щоб читати наукові доповіді про самопізнання та незалежність. В такі вечори ми скидаємо маски всесильних людей.
Скриня Пандори випустила в світ усі нещастя, але на самому дні залишилася Надія. Можливо тому, що вона у нас і так є. Народжується з нами і покидає нас разом з останнім подихом.
Ми закриваємо очі й вуха, втомлено дивимось на любовні повчання інших. Обіцяємо ніколи не любити, бо то халепа. Але це дивне відчуття… пошук і очікування когось. Як можна чекати того, кого ніколи не бачив!
З усіх заздростей на світі, у мене слабкість до тих людей, які знайшли те, що шукали. Їхні очі не оглядають стрічних, не прислухаються до голосів, не оцінюють. Найкраща версія себе.
Поміж сотень крокуючих, я стою на роздоріжжі. Туман і нескінченні рухи. Куди мені йти? Повертати ліворуч, праворуч? Повертатись до залишених облич?
Таланти? Навіть ваші овації і лупа не допоможуть розгледіти їх. То набуте, пройдене і вирване тяжкими днями і безсонними ночами.
Що я знаю, що я можу? Не привілей, а дике бажання мати. Шалене марення вирватися з невігластва і бруду. Я не хотіла бути вчорашньою.
Сотні книг на руках, і ще сотня на полицях. Витрачений час і купа нотаток, але головне: для чого? Чим далі в ліс, тим більше поворотів. Світ виявився ще більш невідомим.
Хто проти, а хто зі мною? Безліч питань собі. Часом знаєш слово, – ось воно, написане тобою. А потім неначе це вже і не я. Тексти наче санскритом. І їх писала я? Напевно.
Туман. Де Захід, а де Схід? Не знаю. А, може, просто втомлена знати. Так буває. Кричиш, доводиш, обіцяєш, запевняєш… А потім стоїш і думаєш: куди?
Буває часом, зовсім рідко або часто – шепочу вітру слова про те, ким мала бути я.
Потрібно в один момент злякатися смерті, подумати про те, що ти зробив і що не встиг. Перерахувати в думках імена людей, які будуть за тобою плакати, і тих, які точно забудуть тебе через день.
Потрібно змиритися з тим, що одного дня настане вічний сон. Зітхнути і подумати про звершення, оцінити свої маленькі і великі тріумфи. Так потрібно. Не думай, що гвинтики в моїй голові почали крутитися в іншу сторону. Страх є страх, і смерть не найстрашніше.
Скільки разів у темряві ти згадував свої фіаско, долонями прикриваючи вуста? У поті прокидався і холодною водою приводив своє обличчя в цей вимір.
Не пізнаєш радість, поки не втратиш можливість плакати від втоми. Не пообіцяєш собі поквитатися зі шкільним стервом і стати успішною, красивою… Але й і це відняти у себе. Стане все одно, як хто дивитися і що про тебе говорять. Перестаєш бігти, тримаючи за руку помсту.
Потрібно втратити інтерес до улюбленої справи і не розуміти сенс написаних декілька років тому власних слів у щоденнику. Пережити нещасну закоханість. Страждати і проклинати, думаючи, що це любов. Боятися прогледіти любов, але згодом обіцяти собі не потрапляти в цю пастку. Переживати, боятися, тремтіти і кожен день починати з протилежності.
Потрібно обіцяти забути те, що робить тебе щасливою. Адже тобі сказали, що в тебе не вийде. Тому що ти вже не розумієш, навіщо тобі це все. Бо ти втомилася, ти зла, але все одно думками повертаєшся до цього мистецтва.
Ненавидіти і прощати, проклинати свою злопам’ятність. Лежати на дивані й не знати, що робити. Заплющивши очі, бажати побачити сон, але потім благати себе просто заснути і прокинутися вранці. Сни дуже часто говорять про те, що болить, а це неприємно.
Ось моя ідеальність: злякатися невідповідності родимок на тілі, непропорційності обличчя, а потім прийняти. Так, прийняти. І зробити себе собою. Тому що за роки переживань, я зрозуміла, що немає некрасивих людей, а є просто нелюбі до себе люди.
Життя – це провали в пам’яті, злість, утома, приниження на роботі та їдкі слова родичів.
Це я. Зі шрамами на тілі й душі. Але мій Дух переповнений силою. А сила народжується, коли були пустелі, болота, калюжі, асфальт і океан, що тягне у свою безодню.
Я навчилася любити те, що маю. Втративши важливе колись, відчула, що маю неосяжне.
Я не тримаюся за потрібних людей, не біжу за оманливими мріями. Не чекаю. І не можу назвати себе самотньою. Я маю все: свободу думки, вибір доріг і о котрій вставати зранку.
Ні казкових бажань, ні далекоглядних планів. Думки зароджуються несподівано і виконуються миттєво. Я перестала обіцяти собі будь що, ображатися на цькування. Мені все одно, що це може бути моєю кінцевою станцією.
Я навчилася дякувати за те, що маю, і не просити у Бога дива. Я тішу себе тим, що можу робити маленькі важливі справи.
Я приймаю день і засинаю ввечері без жалю. Проводжаю гостей без зазіхань на їхні мандри і досягнення. Я отримала життя, яке сама собі зробила. Я вчуся жити без образ. Я хочу бути щасливою.
Поки не минеш межу, так і не дізнаєшся, що жив у сутінках. Не озирнешся на своє життя і не подумаєш, як міг жити ось так.
Буденність і порожні слова. Ось чому я не можу не любити мистецтво. І відкинь абсурдні думки про романтичність чи обов’язковість, немов знання класики всіх врятує. Знання букв не вберегло людство від безглуздя. Мистецтво – це маніфест. І у кожного свій час для осягнення. Ні на день раніше чи пізніше.
Між нами сотні або навіть тисячі років. Скільки величних людей, величних! Якби я жила в їхні часи. Якби. Але слухай, вони залишили слова! Найкращі свої думки, найкращі!
А тепер про біль. Безглузді запитання на кшталт: «чому ти не пишеш?». Аби написати хоч одне речення, треба пролити Ніагару сліз, стати вулканом щастя і відчути Тартар самотності й лячності. Зможеш? Тоді повернемося до твого запитання. Написати аби що можна. Можна. Понарізаємо кадри з турецьких і корейських серіалів, увімкнемо пісні Океану Ельзи. Але чи будеш це ти? Чи буде це все особливим і важливим?
Митець творить не тому, що хоче, а тому що не може не творити. Ти весь пронизаний світлом і якщо не випустиш його, то луснеш від яскравості. Ти переповнений морем, і якщо не розіллєшся гирлами, дамба не витримає і трісне. Але зумій створити всесвіт, схопити думку за кінчик вбрання, бо за мить суть замислу буде втрачена. Ще мить, і кадр фантазії стане марою, так і не втілившись у слова. Ти не проведеш пензлем по білому полотну.
Слова – це гнів і радість, це бейсбольна бита, подушка, боксерська груша чи револьвер. І поки не випустиш пару, не отямишся.
Слова не просто звуки, бо кожна буква має створювати довершеність. Розумієш? Картині необхідна перспектива. Промова оратора мусить відгукнутися луною. Від мелодії земля має тремтіти в солодкій муці. А кіно простягати долоні й розгортати світ безмежних див, натхнень і підтримки. А якщо це лише слова й еротична сцена по акції, то облиш, не паплюж мову і почуття, що викувані горем і щастям. Не треба, будь милостивий.
А мені б небо. Вільний політ серед зірок. І ніхто не обітне твоїх крил. Так можна?
Найбільше всього хочеться бути прийнятою. З забобонами, заборонами і дивакуватістю. І жоден мовчки не буде тебе таку терпіти.
Терпіти. Гарне слово, але по суті, таке страшне. Терпіння стає відразою. Любові тут ніколи не було.
Відкинемо сентиментальність і казки про це почуття. Якщо ти розбитий, тебе, крім самого себе, ніхто не склеїть. І це чесно. Стань другом собі, й дізнаєшся наскільки ти прекрасний. У тобі стільки нового, що тебе точно не назвуть одноманітним.
Людина зустрічає людину. Вслухайся! Зустрічає, а не шукає. Коли приходить час, і доля знає, що ти готовий отримати любов. Бо людина подарує тобі найцінніше – час, душу і тіло.
Це величне, величезне почуття. Прагнення стати кращим, бажання бути поруч і відчуття особливості цієї людини для себе. Бо вона стає найрозумнішою, найпрекраснішою, найхаризматичнішою. І ти здіймаєшся до неба, ти літаєш! Ідеї, історії, інтереси. І немає сумнівів. Чуєш, немає!
Ніхто нікого не ображає, не пригнічує, не висміює, не соромиться.
Повноцінна зустрічає повноцінного. Ти вартуєш більшого і кращого, якщо відчуваєш потребу розвиватись.
Стань океаном. Стань повітрям. Стань людиною, яка варта щастя.