Чверть, або коли тобі двадцять п’ять
Коли нам було дванадцять, ми вперше відчули бажання бути незалежними. Коли нам було шістнадцять, ми хотіли бути незалежними. Коли нам було вісімнадцять, ми думали, що готові бути незалежними та самодостатніми. Ми відчували себе розумними і готовими до дорослого життя. У нас був пульсуючий старт, і ми були наче готові до серйозних стосунків, сім’ї, кар’єри.
Коли нам було двадцять, ми думали, що дорослі та незалежні. Тобто фінансово, морально, духовно. Наші навички здавалися повними, а дії – правильними. «Я готова, я заслуговую на це, я права!». Ми так хотіли подобатися, щоб світ визнав нас своєю законною дитиною. Але ми не були готові, ми відмовлялися від поразок і розчарувань, відмовлялися від критики. Втім це було дорослішання, так ми створювали себе. Коли нам виповнилося двадцять п’ять. Перепрошую, але я не відчуваю себе дорослою, бо роблю помилки, ображаюся і часом опускаю руки. Я відчуваю відповідальність жити і постійно розвиватися. Генрі Форд казав: «Людина помирає, коли перестає змінюватися, похорон – це лише формальність». У двадцять п’ять років я хочу бути спроможною відповідати за свої вчинки, не боятися труднощів, бути спроможною пробачати, бути спроможною заслужити повагу, любов, розумієш, бути спроможною… Я хочу бути спроможною, читаючи записи дванадцяти літньої себе сказати собі, що змогла стати ким хотіла. Я хочу бути спроможною вчитися і сприймати критику, поради. Я хочу бути спроможною фільтрувати погані слова, і не допускати їх близько до серця. Я хочу бути спроможною не розчаровуватися в людях. Я хочу бути…
1
Ти самотній, якщо порожній. Якщо всередині тебе пустка. І без інших ти вважаєш себе ніким.
Не володієш символами і не пізнаєш їх на мапах життя. Не шукаєш шлях, не хочеш дороги.
Загублені ми, якщо не знаємо своє ім’я, звідки ми і для чого створені.
Бути ніким, не збутися. Не вирости, не розквітнути. Не вигадати, не подумати, не створити.
Планети, сонце, зірки. Земля, материки і краї. Не самотні ми, не спустошені, якщо всередині маємо життя.
2
Ми хапаємося за далекі речі, жадаємо оселитися на краю світу. Хто ти? Що означає твоє ім’я? В ім’я чого, якій силі ти поклоняєшся? Віра предків, віра нації, політичні забаганки, філософські переконання. Ти є ти, чи варіація сьогоднішньої моди? А, Б, В, Г, Д, Є… Ви знаєте, що то за символи? Аз буки веди глаголь добро єсть. Я знаю букви, письмо – це скарб. Ми накладаємо на себе символи, щоб бути у клані визнання, бо на біржі цінуються ось такі якості. А своє глибоке коріння ми не знаємо, відтак не знаємо себе. Своїх слів не знаємо. Через декілька років ми перестанемо писати взагалі. Листи стають архаїчними. Вони вже стали. А треба писати, треба. Кожного дня у літеру вкладати сенс, наче від її ясності залежить життя. Бо так і є. Кажи, що тобі усе одно. Ім’я як ім’я. Слова як слова. Ми – люди самотні, все далі без відчуття єдності і розуміння. Ми відірвалися від коріння. Скільки ти нарахуєш поколінь? Бабуся і дідусь, а пра, а прапра? Зузьки, не знаєш.
Далі туман, якщо ти не знаєш себе. Човен без дна, і весла не врятують.
3
Люди самі по собі, мало слухати один жанр. Мало бути родичами, треба бути рідними, мало бути знайомими, треба бути друзями.
Бути, розумієш? Справжнім бути. Не усміхатися для хроніки, не лестити, не лицемірити, не принижувати, а потім дзвонити, неначе в швидку допомогу, в бюро послуг.
Ми не вміємо бути чесними. Користь, потреба, необхідність.
Самотні ми. Боїмося бути відкинутими, не зрозумілими, не прийнятими. Навіть якщо нам не подобається пісня, ми скажемо, що вона хороша. Щоб бути ближчими, щоб відчути себе потрібними.
Скажи, що це за дружба? З тобою ми облаємо людину, а завтра з нею обговоримо тебе.
Не друзі ми. Гієни. Що це за люди? Хвалять своїх, принижуючи тебе.
Докоряють за запізнення, хоча запізнюються самі завжди. Вказують, як радіти, як святкувати життя і що робити у власному домі.
Що це за краса? З фарбами веселки ми втратили свій особистий блиск. Ми перестали або навіть не були місяцем, сонцем, зірками.
Нам потрібна була троянда: червона з шипами, дурманна.
Нам не потрібна повага, ми хочемо визнання. Нам не потрібна ніжність, ми хочемо пристрасті.
Ми не хочемо бути бездонним океаном, ми хочемо хвилювати (як дешево це звучить).
Ми не вміємо жити, щоб прожити кожну мить. Ми хочемо пережити неприємні моменти, поганий вік, не хороші дні.
Ми не вміємо дякувати за те, що маємо, ось тому ми так часто втрачаємо.
Ми не вміємо перемагати страхи, боротися зі смутком.
Ми не хочемо визнавати помилки, хоча тиснемо, критикуємо, висміюємо інших. Ми не навчилися виносити урок з поразок.
Роблячи крок, ми визначаємо власний шлях. І доля перевіряє нашу стійкість та рішучість, готовність отримати бажане. Заслужити. А ми не бачимо цього, не хочемо. Хліба та видовищ, золота на оксамитовій подушці. Зараз, одразу, негайно.
Людина і людина. Відчувати. Взаємини рівних. Але ні, ми хочемо підкорювати або коритися. Страждати, жити за двох. Прощати та благати. Змінювати, вказувати, принижувати, підіймати, жалітися, викликати жалощі. Ось тільки тут немає рівних, немає любові, тільки ілюзії, тільки раби собі подібних.
4
Нічого не визначено. Хто такий розумний або нерозумний; щасливий або нещасливий. Все визначається там, глибоко всередині, в потаємному місці, де душа.
Ми живемо у своєму світі, з усіма фетишами і забобонами. Планета не може бути жорстокою або доброю. Вона лише наше відлуння.
Що можна назвати класикою? Що справді є потрібним? Загальновизнані речі? Але їх обрали конкретні люди. А ми не вони.
Для чого слова, книжки? Нас неможливо в чомусь переконати. Це даремна справа. А ми вперті.
Чому слід писати? Ручкою, олівцем? Думки повинні ставати символами на папері, пальці відчувати рух, натиск і сенс.
У цьому величезному світі з купою «важливої інформації» і «мотивації» треба обрати своє, знайти, відшукати.
Має бути зв’язок між містами, століттями, нами. Так ми стаємо сильнішими, так ми стаємо собою. Найкращі думки століть стають твоїми, і вони штовхають твою свідомість, досвід і допомагають тобі стати сильним, незалежним. Менш доступним і вразливим до негативу, стресу, переживань, депресії.
5
Втрата сутності значень. Тіло оголошує протест словам. Почерк кричить про деградацію. Чорно-білі стрічки не в статусі. Фрейд і лібідо. А Еріх Фромм казав про любов. Мені сказали, що життя це не казка. Даруй, але що ти знаєш про казки? На межі страху та відчаю. Знущання та кривда. Щастя.
Кожен отримує те, на що чекав. Точніше, дочекався. Точніше, заслужив. Хоробрі отримують корону, а жаби залишаються на болоті.
Ніколи не пізно почати. Кожен починає завжди вчасно. Не пихаться, якщо відкриваєш концерт, адже я буду його закривати. Якщо світ – театр, а ми в ньому актори, то у кожного з нас своя дія, сцена, акт. Брут вбив Цезаря, Октавіан став імператором Риму. Розумієш? Епоха мас. Я звідти. Я не краща, але й не ніяка. Аби тільки не бути порожньою. Не бути відлунням. Не бути прісною. Ось він, мій мінімальний набір інтересів.
Не обманювати себе. Хоча, обманюй. Комфорт ХХІ сторіччя. Якщо тобі легше так жити. Якщо думка інших визначає, якою ти є.
Часом мені шкода. Нервові люди. Нога рухається вниз і вверх. Смикає.
Люди красиві, бо красиві всередині. Це видно. Це бачиш.
6
Нещасні, заклопотані, налякані. Ми втратили віру, в себе і в людей. Ми прогнозуємо кінець світу, катастрофи, роботів, катаклізми. Аби не бути, аби не жити.
То спекотно, то холодно, то сніг, то дощ. І все не так.
Ми стали сірими, але з кольоровим одягом. Ми стали пустими, але розкутими. Ми стали маніакально ближчими, але з якимось зобов’язанням листуватись щодня.
Ми стали бідними, коли перестали цінувати можливість бути. Нюх, слух, смак, дотик; руки, ноги, очі, голос. Наші розмови стали порожні: хто, звідки, коли.
Ми не заглядаємо в поштову скриню, не зберігаємо листи. Не колекціонуємо листівки. Ми навіть не знаємо, який вигляд має почерк одне одного. Ми втратили терпіння, людяність, надію. Ми боїмося хвороб тілесних, але привид злості, розчарування, Мара вже всередині нас. Ми втрачаємо власну душу. Без неї розум безсилий, а серце самотнє.
І можливо мої слова видаються сентиментальними. І це все далеко, і це все неправда, і це все... Віриш чи не віриш, твоє діло. Але не впускай відчай у свій дім, – такому гостю тут не місце.
7
У нас завжди є вибір. Дивитись, вірити, слухати, жити. Ми складаємось з обставин, причин і бажань. Один-єдиний докір, і сумнів множиться, і крапля перенаповнює море.
Нитка довіри рветься, приниження і відчай проламують дах. Люди стають неважливими, і байдуже, хороші чи погані речі вони кажуть. Ця людина для тебе втрачена навіки.
Один погляд і одне слово змінюють «любов». Відраза або захоплення, байдужість чи цікавість, злість або зачарування. Людська природа…
8
На більшість питань можна відповісти ствердно. Бо часом ми ненавиділи, боялися, плакали, ображалися, впадали у відчай, чекали, сподівалися, мріяли, сподівалися, любили. Ці моменти з нами завжди, кожен день. Ці ж моменти і змінюють наше життя.
Все залежить від нас, цей світ помирає і відроджується через нас. І найпечальніше, що всі нещастя від нас. У своєму творі «Гра в бісер» Герман Гессе писав: «Світова історія – це нескінченний, бездарний і нудний звіт про насильство, яке твориться сильними над слабкими». А гірку річ написав Блез Паскаль в «Думках»: «За що ти мене вбиваєш?» - «Як за що? Друг, адже ти живеш на тому березі річки! Живи ти на цьому, я і в правду був би злодієм, вчинив би неправе діло, якби вбив тебе, але ти живеш по ту сторону, значить діло моє праве і я вчинив подвиг».
Хтось вирішив, що його життя цінніше за життя інших. Хтось вирішив, що має право більше на щось. Хтось вирішив, що має право забрати в людей надію на завтра. Хтось вирішив, що надії немає, і все втрачено.
У цьому прекрасному світі з тисячами див, де сонце сходить з якимось трепетом, де абсолютно чужі люди стають найріднішими. Де дивом є вже те, що матерія обдумує своє існування. Ми знаходимо більше причин ненавидіти, ніж любити. 99,9% наших хвороб від думок, від страху, жадібності, від небажання прощати. Відомий лікар Ібн Сіна (Авіценна) писав, що у лікаря є три варіанти як вилікувати людину: слово, рослина, ніж. На першому місці слово. Подивися на себе, ти наймогутніше створіння на землі, що будувало імперії, розпочинало війни… але одне речення може зробити тебе слабким, безжалісним. Але ж і одне речення може зробити тебе сильним, щасливим. Нас вбивають і воскрешають слова.
Завтра ще немає. Нас годують гіпотезами. Але людська природа змінна, від ненависті до любові... Складні часи будуть завжди, але нам в порівнянні з нашими предками пощастило набагато більше. Холери, катаклізми, пандемії вчать нас, як не втратити дух. Не скрутитися від паніки, не зненавидіти від страху. Це втрата рівноваги, розуму.
Завтра на мільйон відсотків залежить від нас. Від нашого страху чи надії.
9
Кожен з нас – планета, і ми живемо за правилами, які написали самі. Егоцентризм і егоїзм – наше нещастя. Але чому ми не хочемо з ними розпрощатися?
Що таке егоцентризм? Це гордість, коли не відчуваєш себе неправим, коли совість давно затоптана. Що таке егоїзм? Це засудження людей, бо бач, вони живуть не так, як хочемо ми. Ось що робить нас злими і нещасними. Ми ніколи не просимо пробачення, ми нападаємо. Ми ніколи не чекаємо, ми вимагаємо. Ми спалимо весь світ, але ніколи не визнаємо себе винними. Ми жадаємо слави, визнання, хвали. А чи заслуговуємо ми на це? Це нас не хвилює. У всіх суперечках ми прагнемо лише одного – щоб нас визнали правими, а інших дурнями. А як же справедливість?
10
Якби нас запитали, хто ми, я би сказала, що ми – створіння, які постійно ставлять питання. Але чи ті? Ми повинні плакати чи сміятися? Брати чи давати? Пам‘ятати чи прощати? Питати чи бути відповіддю? У цьому світі, де ми маємо шукати очевидні речі, думати про істину… Пізнати Бога.
Але, чи пізнаємо ми головне? Без чого інші речі так і залишаться закритими. Ми маємо пізнати себе. Дійти до глибин душі, адже саме там живе Бог й істинне наше призначення. Там живе радість і надія, любов і тиша. Можна бути розумним, але чужим собі. Можна думати, що віриш у Бога, але насправді стояти до нього спиною.
У цьому світі наше життя є відповіддю на всі наші запитання.
11
Ми були наївними, але щасливі. А зараз шукаємо причини, щоб жити. Шукаємо любов, але насправді менше за все хочемо її отримати. Громадяни країни Кейн, – спочатку амбіційні зі своїми деклараціями свободи і права, а потім рвемо її на шматки.
Ми вкорочуємо найкращі часи – дитинство – і поспішаємо бути важливими, неповторними. Але прошу, зупинися. Пізнай красу часу і простору. Ти є. Ти тут. Ти – красивий. Ти – важливий. Тобі подароване життя! Бережи себе! Твори себе!
12
Непевність у собі самій. Наскільки бажання насправді важливі? Амбіції чи справді вагомість, гордість чи честь? Прийняття через страх сказати «ні», або ж відмова через упередження? Сумніви і непевність у собі… я просто втомлена бігти за химерним потягом. Усвідомлювати, що мої бажання – лише спроба марнославства. Аби мною пишалися, аби мені заздрили, аби… вічні причини для подвигів, – не життя, а реклама. А я хотіла бути кіно.
13
Бути серед людей, – інакше не може бути. Ми тягнемося до інших, хочемо відчути тепло, підтримку. З дитинства нас оточує сім‘я, друзі, просто стрічні. Відчувається навіть легка залежність, – хто ми без них? А якщо ми залишимося самі? Нічний ліхтар освітлює кімнату, а телевізор – твій найліпший приятель на вечір. Вимкнути не посмієш, чекаєш ранку. Символи самотності цієї епохи. Від страху тримаємося за порожніх людей. Страх.
Ти і я приходимо в цей світ самі, і покидаємо його наодинці. Другорядні герої – не твій розум, не твоє серце. Почни розмову з собою. Хто ти і що хочеш?
Я не відчуваю себе самотньо, мені завжди є до чогось діло. Книги, кіно, справи. Я дізнаюся те, що мені цікаво. І не треба вислуховувати нудні історії, виправдовуватися. Краще бути сам на сам, ніж ділитися собою зі сторонніми, що не варті твого часу. Не тому, що ти кращий за інших, а тому, що ви не розумієте світ одне одного і розмовляєте різними мовами.
Велике щастя бути у колі однодумців, де час проходить легко і швидко. До таких хочеться повертатися, з такими хочеться ділитися поразками і перемогами. Прекрасно мати хоч одного такого друга. Це вже щастя. Але якщо у твоєму житті немає таких людей, не сумуй. Цей час – твій, і ти маєш пройти його сам, не бути залежним від чужих оцінок і думок. Такі часи вчать нас вірити в себе і не впадати у відчай, коли тебе покидають найкращі, коли ти вчора ще міг їх так назвати. І все це відбувається не для того, щоб ти зневірився у людях, ні. Такі події навчать тебе гнучкості та можливості контролювати ситуацію. Повір, час подарує тобі кращих!
Кожен стрічний – наш вчитель, бо вчить нас не здаватися, не впадати у відчай, не робити з людей собі кумирів, не розповідати свої та чужі таємниці, вірити в себе. Немає ворогів, бо кожен показує, на що здатен. Сила, впевненість, щирість, підтримка, турбота, непохитність, воля.
14
Було таке відчуття, що я повідкривала безліч дверей, але в жодну кімнату так і не зайшла.
Я цікавилась безліччю речей, але жодна річ мене цілковито не захоплювала. Не було цілісності, лише вирвані шматки паперу і жодної дочитаної книги. Ось якою я була.
Переповнена розчаруванням, відчаєм... але моя надія не вмирає, бо я таки людина. І без надії нас би нічого не тримало на світі. Тоді б все було остаточно втрачено.
Бог… наші діалоги, чи лише мій монолог? Слова у невідомість, слова в самій собі, або пошепки… Але я знаю, він мені відповідав. Коли я плакала, коли не було нічого, не було причин, я вмить починала відчувати спокій, наче щось обірвалося, і пора йти.
Посеред океану холодно, у мене немає весел. Я одна, немає мапи і немає зорі. Мій човен тихо сам кудись пливе. Ось що я відчуваю. Хіба не час для паніки? Пізно, вона вже пройшла. Хіба не час для запитань? Молитв? Прохань? Істерик? Пізно, вже все було. Я втрачала сотні разів себе. І пророкувала собі останню ніч і ранок, що так і не почнеться. Було, вже все було.
Чим далі, тим менше я бачу в собі щось. Менше запитів, менше бажань, менше переконань, що я варта чогось… чи то визнання, чи то світу. Втративши можливість мати все, я полюбила те, що маю. Я розлюбила шумні вулиці. Я полюбила світанки і темні ночі. Коли немає людей, коли є тільки я і світ.
Банально, але я полюбила дощ, осінній дощ. Я полюбила тишу. Я полюбила п‘ять пальців і смак.
Те, що комусь видається незначним, стало для мене киснем, межею між осмисленістю і божевіллям.
Людину не важко зробити неживою, – достатньо забрати причини.
У мене зовсім не стало причин думати. Я просто не знала про що.
Неважко любити життя, коли тебе люблять, коли ти потрібний, коли ти знаєш, що буде завтра… що матимеш і зробиш.
Але як любити світ…? Як любити себе якщо відчуваєш себе безталанною? Знедоленою обставинами і немічною...
Як не втратити останню себе? Я подумала про Дух...
15
Кажуть, щастя ефемерне. Але що таке щастя?
Його цінують, коли не мають чи втратили. Жалкування? Очікування? Таке «щастя» не вхопиш...
Щастя – це сьогодні. Щастя – це вибір. Щастя – це бути. Щастя – це вміти бачити й цінувати. Легко бажати, але важко втримати.
Людське щастя схоже на м‘яку іграшку, яку дитина хоче на свято. І ось дитина чекає, мріє… приходить цей день і вона отримує подарунок. День, два. Й іграшка вже не цікава. Хочеться чогось нового.
І ось тепер щастя відкривається з двох сторін. По-перше, щастя – це розвиток. Ми не можемо зупинитися і сказати: «досить!». Ми отримали щось копіткою працею, нам подобався процес, ми задоволені результатом. Чому б не продовжити?
По-друге. Щастя – це вміння цінувати. Радість – мати можливість. Але в людській природі є недолік – нам завжди всього мало. Треба цінувати те, що ми маємо зараз. Від цього залежить наше завтра. Щастя – це не окремі події. Щастя – це 24/7, навіть коли погана погода. Адже після зливи буде веселка. Якби було постійно літо, ми би перестали його цінувати й чекати. Воно би стало буденним. Значить, дощова осінь і холодна зима роблять літо особливим? Але хіба ми живемо тільки один сезон? Ні, ми відчуваємо всі чотири. І велике щастя – відкрити особливість кожного.
Ось так і життя. Навіть незгоди ведуть нас до радості. Проблеми розширяють наші горизонти. Отже проблеми – це пролог радості.
16
Є такі питання, на які боїшся відповісти. Бо відповіді приведуть за собою не тільки пізнання, а й страждання. Який сенс у знанні, якщо за ним іде печаль і приреченість?
Часом мені спадає на думку, що я щаслива людина, бо не знаю свого майбутнього. Не знаю тих прикрих хвилин, що чатують на мене. Якби я вчорашня знала про тепер, я би плакала.
Знаю, знаю. Труднощі розширюють наш горизонт, та водночас мурують нашу душу у в’язниці мороку. Усе менше сподівань. Усе менше любові. Усе менше тепла. Всього менше. Красивий гай стає випаленою землею. Попіл розлітається всюди. У мудрості багато печалі.
Менше див і більше раціональності. Менше доброти і більше корисливості. Людина загубила людину. А чи мала?
17
Для нещастя є безліч причин. Сестра нещастя – обставина. Та в мене немає сліз... Або вони просто не схотіли задурманювати очі морями. Або просто відчуття горя впало в кому, або просто втомилося жити у моїй оселі.
Я змусила себе радіти… просто від того, що маю життя. Радіти нагоді. Творити щастя в собі. Адже нещастя заполонило світ, і всюди панує пітьма.
Відчай заполонив усе, він вийшов за свої межі. Як далі? Нарікати на долю? Чи навчитися маневрувати серед блискавок і полюбити дощ? Проблема погана, коли їй даруєш відтінок сутінок. Може, час розлити на неї проміння світанку?
Поки надія є, то і світ не втратив свій шанс стати кращим.
18
Кожен з нас знаходить свої шляхи, які найбільш точно зможуть виразити нашу душу. Це як річка, що починається з джерела і потім розливається по всьому материку.
Спочатку води тихо сплять, але потім знаходять шляхи, і стають течіями, що розповсюджуються, розливаються, множаться. І ти не можеш це зупинити. Процес запущений, душа знайшла способи виразити себе. Проявити своє буття, стати причетною до світу. Адже любов – це почуття і не можна любити не живі речі. Тільки людей.
А як же улюблена справа? «Подобається» за шкалою якості не може сповна виразити це відчуття. Бажання займатися цим, бо це стає твоїм життям. Частиною душі, як прабатьківщина і любов.
19
Так багато забутого лишається в минулому. Ти знаєш, хто ти, але ким ти був? Веселим, сумним? Про що ти мріяв? Тепер я знаю, як діти стають дорослими. Вчорашній день трішки, але таки забирає тебе.
Ти розглядаєш себе у дзеркалі, ось твоє обличчя, але воно інше. Люди пізнають тебе, твою зовнішність. Але чи ти справді той? Один новий жест перетворює тебе на зовсім іншу людину. Один крик, один відчай...
Чи ти проживав те життя, чи просто подивився відеоогляд? Все, що залишається, – проходити повз аромати і згадувати...
20
Коли навколо все гомонить, коли навіть не можеш спитати, хто ти, життя варте того, щоб з тобою заговорила тиша.
Тиша варта того, щоб почути себе. А почуєш себе лише серед зелені трав, або мовчазної кімнати.
Є щось священне у недільному ранку. Як і у променях сонця останніх днів травня. Навіть серенада собак, вона з тобою говорить. І спів пташок, він щось щебече.
Тут немає тебе з твоїм же Я. Бо я ж Людина. Я та й Я. Світ мій, усе моє.
Так, усе твоє. І морок, і пітьма. І плач, і розпач. Це людське.
От би навчитися жити як птахи… Воля, воля, і скрізь буде воля.
Заплющуєш очі, і повітря набуває аромату. Весна біля вікна пахне.
21
Нація живе ідеєю і волею. Щойно вони зникають, зникає і люд, і залишається населення.
А від поселення до наброду один крок, – достатньо лише ненависті. Нація живе титанами, що виражають бажання мільйонів. Що плачуть сльозами мільйонів. Що жартують словами мільйонів. Нація дихає, допоки живе душа народу. Допоки співають пісні, що радістю й тугою озиваються в серці.
Націю створюють не президенти і не кордони. Націю творять люди, коли вирішують, що вони – більше, ніж одна персона. Можна бути громадянином великої території, але мертвої нації. Якщо ми не співаємо пісні, якщо не плачемо і не танцюємо, слухаючи їх, якщо роздираємо себе двомовністю, то нації нема. Якщо люди не мають національного стилю, якщо кухня в них мультинаціональна, то нації нема.
Якщо люди не стараються. Якщо шукають легкої дороги. Якщо не мають сенсу і не хочуть. Усе марно.
Якщо простір розірваний чужоземними «треками», то як довго ми зможемо жити з розірваною атмосферою?
Ніколи не забувай Ідею.
Ніколи не заколисуй Волю.
22
Цей світ може запропонувати задоволення в різних дозах і формах. Але, людям насправді треба не це. Вони лише хочуть, аби одна-єдина людина зрозуміла і прийняла їх такими, як є. Люди просто хочуть любові.
23
Читати треба лише те, що спонукає тебе знаходити сенси.
Не знаєш, бо не шукаєш. Не шукаєш, бо не хочеш. Не хочеш, бо байдуже.
Байдуже. Бо вважаєш себе кращим або хочеш жити простіше. Але так не вийде. Йти навмання і не спіткнутися – це не удача, це лабіринт.
Жити без принципів, без правил і віри, – все одно, що входити в темний ліс без зброї та смолоскипу.
Добре жити серед незмінності та людських ідеалів, але натовп наповнений безумом. Бути як усі – це не щастя. Це значить не побачити себе і прожити життя інших. Даремна жертва.
Від варварів ти відрізняєшся лише розсудливістю, гуманністю, совістю. А без них… варвари теж вміють говорити, і писати паличками, і шити одяг, будувати стіни. Діло не в красі чи системі зрошення, а в можливості думати і діяти задля збереження, а не руйнування.
24
Часом турбуєшся, що не встигнеш. Але не встигнеш що? Бути в центрі події, що мариться у твоїй уяві? Значить, вона важлива, а все життя – ні? Чи як?
Але життя не складається з гучних подій, бо вони секундні. Життя складається з моментів, що охоплюють нас щомиті. Ось зараз ми живемо. Ось зараз прекрасні вересневі дні. Зараз, і як зараз я вже більше ніколи-ніколи не буду такою молодою!
Я думаю, думаю, а життя плине. Але я так не хочу. Не хочу, щоб нічого не згадалося, бо я дивилася вузько і звертала увагу тільки на великі хмарочоси. Але ж, краса у тих речах чи моментах, що справді вартісні. Вартісні, розумієш?!
Життя – це цілісний ланцюжок подій, де нічого не буває зайвим. Кожен крок, кожен вибір веде нас до потрібного місця, людей, обставин. І якщо ми не будемо цінувати зараз, то і все інше буде пустим. Ми жадаємо поштовхів, які мусять зробити нас щасливими! Але щастя складається з радісних моментів. А радість відлунює зсередини, з нашого серця. Треба вміти бачити, щоб побачити!
Нині, я запам’ятаю білку, що перебігала дорогу, мов пішохід, прямуючи до іншого дерева. Хтось скаже: ну і що? А я скажу, що бачила інше життя, і воно прекрасне!
Можливо мої слова сумбурні, неначе я хапаю літачки-думки з голівки.
Я лише хочу сказати, що життя – це тут і зараз. І живемо ми не лише коли сходимо на вершину гори, а й коли падаємо, коли спочиваємо, споглядаючи все навколо. Коли сміємося, коли плачемо, коли навіть бездумно лежимо горілиць… ми живемо. І кожна мить наша. І кожна мить робить нас кращими, кожне відчуття, кожен погляд, кожен дотик. Ми схожі на дерева, що стають міцнішими з кожним буревієм, з кожною краплею рясного дощу.
Часом приємно від дрібниць, ну от приємно. Може ми всі – скрині, але замість речей складаємо відчуття? Кожен момент, що доторкнувся до нашого серця. І я сподіваюся, що таких моментів у тебе багато. Маленьких, великих, сумних, веселих… але саме вони роблять нас людьми.
25
Я усвідомила свою ницу турботу, коли вривалася у життя людей зі своїми непотрібними порадами й унікальним баченням життя. Хіба це не буденно? Буденно. Сприймати життя інших таким простим, наче банальний алгоритм дій. А як же бажання, почуття, страх, відчай, падіння, сльози, невдачі? Е, ні, нам не доступна така емпатія.
Не розібравшись зі своїми темними хащами, ми з лицем мудреця кидаємося на інших з нестримним бажанням допомогти чи просто нахабно відібрати чужі хвилини життя.
На словах усе просто. Але життя людських істот набагато неоднозначніше. Бо якщо в тебе є сили на звершення чи масштабні плани, то життя «загублених» для нас таке потворне, що ми вчиняємо з себе місіонерів. Бо на помилку, на жаль, маємо виключне право тільки ми. На моменти відчаю, втоми… авжеж ми, але не інші.
Не все стається так, як хочеться, і ніхто не бачить зусиль, нескінченних спроб зійти на гору. Бачать лише людину, що лежить горілиць, вкотре розбита обставинами.
Може, дамо їй шанс піднятися знову? Не приб’ємо камінням турботи, що радше схоже на цькування і докір…
26
Що більше запитань, то менше відповідей. Що більше очікувань, то більше розчарувань. Що більше бажань, то більше самотності.
Вийшло так, що я нічого не знаю. Не знаю, де шлях і не знаю, що правильно. Не знаю, про що треба говорити, і про що слід мовчати. Я не знаю, про що можна мріяти, а про що не можна навіть думати. Я не знаю, що треба пам’ятати, як і не знаю, що потрібно забути.
Що відпускати? Що тримати? Чого боятися? Чого очікувати? На що навіть не розраховувати? Я загубилася. Страшно мати можливість, але не знати, куди йти. Кожен з нас може кимось стати, – аби тільки знати, ким. Аби тільки знати, що справді наше. Що насправді треба нашій душі, коли вона врешті-решт награється ілюзією чужого щастя?
Знаєш, нас не запрошували сюди, ми народилися без згоди. Ми викинуті на берег життя…
Чи наближають нас відповіді до свободи? Чи наближають до свободи вони мене? Чи лише показують мою залежність? А якщо свобода дорівнює самотності? Тоді яка в ній втіха, якщо тобі немає з ким розділити цю свободу? З ким мені ділитися почуттями і думками волі?
Самотність, самота. Одного дня ти стукаєш до неї в двері. Бо ти всіх покинув, чи спочатку вони тебе? Але справа не в тому, хто перший. Ми перестали бути теплими одне для одного. Тепло? Розуміння одне одного. Тепер про взаємне розуміння можна писати лише казки, а в житті – артхаус про розходження інтересів.
Коли ти на безлюдному острові, то мрієш зустріти хоч одну живу людину. І ти знаєш, ця самотність вимушена. Але коли навколо тебе безліч людей, а поговорити ні з ким… ось це найбільша трагедія людства. Страшно. Це безлюдний острів, і всі навколо тебе сновигають примарами. І жодна людина тебе не хвилює, як і ти її. Про що з нею говорити і про що мовчати?
Може, я просто не знайшла свого Сьомого Неба? Та коли знайду, я це відчую. Неодмінно відчую.
27
Що мені до інших, якщо я сама собі кат. День і ніч, з року в рік я роблю собі допит: «То що ти зробила?». І все не так. І все я собі безталанна. Бо в інших все по-іншому, у них краще, бо вони краще. Я – свій кат, люди – пасивні підбурювачі. А як інакше? Ми малюємо собі межу, перетнувши яку можемо бути щасливі.
Мені не подобається в мені все, бо в мене все не як у всіх. Я безталанна, бо одночасно не знаю все… але ж мушу!
Щоб мене почули, я маю бути почута до цього. Це як на роботу приймають тільки з досвідом, а де ж взяти досвід, якщо без нього не беруть?
Цьому марафону немає кінця. Поставила собі купу цілей і гризу себе за їх невиконання. Ти подумаєш, це лінь, а я скажу, що втома, і короткочасна пам’ять.
Я втомилася бігти, щоб одного разу сказати: дивись, ось моя багатотомна поема! Ось мої статки, ось моя хата. Ось мій чоловік, ось мої діти. Ось мої нагороди, ось вулиця, названа на мою честь.
Я боялась озирнутися в свої двадцять вісім і не мати підсумку. Я собі всього лише звіт? Зазирнувши в минуле я бачу лише бажання втиснутися між мас. Я винно-повинна? Кому? Людям? Ні. Кому? Собі? Що я собі винна? Навряд чи безсилля. Я доплентала до втрати себе, і тепер я невідомо де і невідомо навіщо. Щоб не сказали люди? Але вони завжди щось кажуть, хоча їм усе одно. Щоб не сказала ти про себе? Щоб не проґавила життя?…я би хотіла не проґавити себе. Набігавшись удосталь, я хочу нарешті дозволити собі просто жити, не доводячи собі право робити помилки, зупинятися, бешкетувати, не думати, а просто сидіти, спати, ходити, сміятися, і просто жити.
28
Шлях не може бути безглуздим, яким би він не був. Навіть якщо повно трагедій, навіть коли немає чітких орієнтирів. Навіть коли безліч запитань… але ж вони є, правда? Я вимагала від себе негайних відповідей, наче у моєму віці було соромно чогось не знати, не мати… наче було соромно не бути ось такою чи такою. Я картала себе, що відхилилася від «ухваленого» плану. Але хто ухвалив його? Хто сказав, що всі мають його дотримуватися? Якщо у світі мільярди людей, то і шляхів мільярди. Аби ми тільки захотіли подумати й обрати. Так, визнаю, я не знаю куди, коли і навіщо.
Мої плани руйнуються, тільки почавши будуватись. Та в мене вже немає сили сидіти біля руїн і співати тужливу пісню. Якщо моя дорога не навпростець, то це не привід міркувати про фатальність життя. Я обрала цей шлях, бо ця дорога навпростець була не моєю. Можна жити як інші, але ти не схочеш. Не твій шлях, не твій ритм. Фіналу немає, бо життя триває. Але і минулого вже немає, висновки зроблені. Тобі зробили боляче? Це їхня провина? Чи це ти вирішив, що люди мають бути інакшими? Тебе розчарували твої очікування. Тому вимкни цю функцію. Відчуваєш себе самотнім, незрозумілим, залишеним, і світ наче наповнений пігмеями? Не діли людей на касти, у кожного своя партія. Не подобається ідеологія? Ти маєш право на свою, але не вважай інші хибними.
Ми будемо зустрічатись і прощатись. Кожен вивчає свій урок і заходить у свої двері. Так правильно, бо у кожного своя дорога. Ми стрілися, щоб підтримати одне одного, але після останніх важливих слів ми розійдемось. Так треба, щоб залишитись у спогадах одне одного добрими. Треба вміти вчасно піти, перш ніж станеш буденністю.
Майбутнє невідоме, але воно твориться з нинішніх висновків. І якщо події трапилися, значить ти готовий з ними зустрітись. Вони тобі треба, вони ще один хрестик на карті. Бо всі ми шукаємо скарби.
Моє життя не стало сталістю, моя історія продовжується. Будуть сумніви, падіння, розчарування. Але тільки мені обирати, чи до горя вони, чи до радості. Світ такий, яким ти його хочеш бачити. Проблема чи шанс? Чи лускається «небо» над тобою, і ти зводиш поему трагедії, чи просто тобі занадто мало низької стелі, і настав час могти більше?
Якщо ти отримуєш мало любові, якщо бачиш те, що не мусиш… що ще викликає до себе жалість? Жалітись на нещастя – найлегше. А бачити в хаосі можливість бути щасливим?
Може, життя вчить тебе, що ти нікому нічого не винен, і що немає правильного єдиного шляху, і ти не зобов’язаний бажати того, що й інші?
Усі ми красиві чи не красиві. Ти будеш тим, ким хочеш бути.
Ти не прибулець, ти – людина. Таких, як ти, мільйони, шляхи перетинаються. Просто деякі міста треба відвідати особисто. І взагалі, щасливим ти можеш себе зробити сам. Якщо тобі страшно від самого себе, як далі бути? Ти сам собі ліпший друг. Ти маєш ним стати.
І не проблема, якщо твої історії ніхто не хоче чути. Сумно стає тоді, коли тобі не буде чого розказати, крім чужих тверджень і пліток.
Якщо є повість, то будуть ті, що схочуть її послухати. Якщо є відчуття, що твій шлях інший, торуй його. Займайся тим, від чого маєш радість. Значить, це твій простець. Шліфуй себе, наповнюй новими знаннями, святами… так ти створиш щось справді прекрасне та важливе. Твої творіння оспівуватимуть твій шлях і твоє ім’я стане висіченим символом на граніті пам’яті мільйонів людей… аби ти тільки захотів зоставити після себе слід!
І знаєш… Сьогодні я можу бути понівеченою, та вже завтра прямувати дорогою, що відкрилась мені в одну несподівану мить. Живе – хто іскрить!
29
Здається, мене минулої немає. Бо я її не пам’ятаю. Життя моє живе лише сьогодні, і я знаю, що сьогодні опівночі моє минуле життя розвіє вітер…
Якою я була? Що я хотіла? Кого ненавиділа? Я не знаю. Думки кажуть мені: «то все міраж, тебе вчорашньої вже не існує».
Час як пісок, він тече рікою крізь пальці… Я складаюся з мільярдів дрібниць, що утворюють моє тіло, ось я є. Але є щось інше, те що робить мене живою, думаючою. І це щось, кожного дня нагадує мені про… шлях. Я забуваю дні, імена, образи, слова, бажання… От тільки чуття зі мною, воно приходить до мене, коли я щось роблю, хоча щоразу обіцяю собі перестати. Бо мені страшно, що я безцільно гаю час, який не повернеться. У що перетворюється час? Чи витворює він монумент? Картину? Симфонію? Чи він лише пил, що роздмухує вітер у пустелі? Не знаю.
Звідки це відчуття? І для чого Господь його допустив? Чи це від Лукавого? Знати б… Кажуть про спокій…
У мене є лише мрії вчорашньої мене, і книги. Вони згадка про пройдений шлях. Вони все, що у мене є.
А люди? Мають бути і люди… я загубила їх, чи не мала? Чи не вберегла? Я мала хапати їх за стремена? Я мала? Які мої обов’язки у цьому світі, до якого я не просилася… Чому я тут?
Щоб бачити війну? Відчувати, як всередині я вмираю? Відчувати себе бракованою? Чи тою, що вірить у химерні ідеали? Я малюю світ білими фарбами, але ж він чорний! Я крапля в морі, мене надто мало… Чому в мене такі думки? Їх багато, і вони тягар на моїй душі. Я би воліла бути зовсім не такою, а простою, звичайною… Я би хотіла не знати, не думати, не бажати… Я би хотіла простих речей, а не вершин. Може, там і видно зорі, але там самотньо. Мені самотньо від моєї самотності, й переконаність у силі й самоті вже не допомагають. Людині треба людина, чи просто для мене її немає? Занадто багато питань, і я втомлено гортаю сторінки книг. Що я шукаю? Свою значимість в очах інших чи істину?
Я хочу спати, я сплю. Коли прокинусь? Чи буде моя весна? Чи, може, вона вже була? Чи може це агонія мого народу? Квітка, що не розпустилася…
30
Коли настає ніч...Палаюче небо оголошує про завершення. Червоно-рожевий колір так і каже: «час йде». Сьогоднішнього дня більше не буде. Такої дати, такого моменту. Ми навіть не знаємо, що втрачаємо. Але, кожен з нас через енну кількість років порахує дні, і моменти...такої юності більше не буде.
Печально якось. Червоно-рожевий колір спалює все до тла: емоції, сподівання, невдачі. Повірте, життя дарує тільки спогади, більше нічого. Речі зношуються, рвуться. Люди йдуть, повертаються, забуваються, приходять, оселяються. Гроші в кишенях закінчуються, а потім прибавляються. У цьому матеріальному світі, де всі ми з праху. Де філософи граються матерією і духом, для мене існує тільки одна істина: вічність спогадів.
І найбільше всього я боюся втрачених моментів. Можна так гнатися за багатством...скнарство. Ні квітки для дівчини, ні уваги. Немає часу. А що таке час? Навіть не хвилини. Бо якщо людське життя вимірюється часом, година плюсується до години, то час це спогади. Ми те, що про себе згадаємо. Ми те, що з себе зробимо. І знаєте хто переможець? Тей хто у вісімдесят років скаже, що прожив хороше життя і не жалкує. Тей хто скаже, що любив. А що таке любов? Ооо, доволі знайоме слово, але відчуття рідкісне. Всі хочуть кричати: «я любив...я люблю». А ти дивишся і думаєш: «от любові тобі то і не вистачає!». Як би люди любили, то не було б війн. А ви скажете: «ми про любов до конкретної людини!». Ну тоді панове, це не любов. Я все думаю над словами, що були сказані 2000 років тому: возлюби ближнього свого як самого себе. То що таке любов? Романтика? Ноуп. Все починається з поваги. А ми навряд поважаємо ближнього. І як би не кричали про расизм, фемінізм... Тут діло не в конкретних персонах, а просто не в повазі. Тей хто зневажає жінку, повірте, погансько відноситься до дитини, і точно ображав невинне собаченя.
Як би ми вміли цінувати, то були б значно щасливіші. Світ народжується в нас і в нас же помирає. Світ такий, яким ми його створили. І життя у нас таке, яке ми виліпили. Істина у простоті, а ми жадаємо таємниці.
31
Ми пов‘язуємо речі з моментами. Ми плачемо і сміємося через спогади. Ми викидаємо, рвемо, спалюємо… бо згадуємо.
Ми оцінюємо свій досвід через те, що маємо. А маємо ми маленьку скриню, і туди складаємо фантики, перші квитки у кіно.
Ми народжуємось чистими, як білий сніг, а покидаємо планету в оточенні предметів.
Речі й фото нагадують, якими ми були і якими вже не зможемо бути, не схочемо бути. Речі кажуть нам, що час іде, безупинно біжить...
Речі нагадують нам про минуле, про біль, який здавався нестерпним, про страх, який, здавалося, ніколи не закінчиться. А тепер все стало спогадом, секундним поглядом крізь стіни.
32
Правильно те, що прийнято? Чи прийнято те, що правильно?
Істина та, що прийнята людьми? Чи та, що істинно правильна?
Коло. Дев’ять обертається на шість.
Людина серед людей. Людина для людини. Людина не бачить людину.
Слухати – не значить чути. Бачити – не значить побачити.
Любов. Стіни світу розфарбовано неоновими фарбами, сотий шар на шар. Слова нікчемно порожні, якщо немає того, що має бути.
Бути…
Доброта. Людині не вистачає людини. Без зазіхань, настанов, звинувачень, докорів.
Людина для людини – проста арифметика. Чомусь. Але чомусь не цілий Світ.
Людина людину словами стягує додолу. Людина людині обтинає крила. Людина в людину не вірить.
Чому?
Людина людину питає, так правильно-чемно. Людина людину не чує. Людина людині душевний політ, а та натомість, своє бельмоче. Людина людині не хоче радіти. Чому?
Людина людині каже: роби ось так. Так правильно. Я маю жити правильною правдою тієї людини? А я? Коли почнуся я?
Людина людині: не вийде… ти ж розумієш. Ні, не розумію. Маленька людина мала маленькі крила. Маленька людина хотіла літати. Маленькій людині сказали про правильно прийняті шляхи. Маленькій людині обітнули крила. Маленька людина тепер не літає. Маленька людина тепер снує важко по землі.
Людині треба людина. Людина людині не цензор, не кат, не Бог, не суддя, не Юда, не апофіс. Людина людині мала би бути зоря. Тоді б земля вкрилась небесами.
Любові не треба галас. Любов лише хоче крихту добра.
33
Коли небо починає мерехтіти зірками, моя земля вкривається клаптиками непроглядних сутінок.
Серед людей (чи, скоріше, серед тіней), що відлунюють людськими голосами, дивно і сумно. Незліченний день війни, а ми серед спеки, нічних розпізнавань повітряної тривоги, сліз втоми і невимовної гордості (ви знаєте про що я).
Ні чарівних ліхтарів, ні затишних прогулянок. Лише ліхтарик у руці, й радіус видноти у кілька кроків.
Моє місто не відає більше про ліхтарі, моє місто вкривається клаптиками темноти, коли сонце ховається за обрій.
34
У мені вирує багато імпульсів. Бо я жива. Я складаюся з тисячі обіцянок, і сотні відмовок. З мільярдів думок і мільйонів слів – сказаних, не сказаних, і невимовних, які застигли на вустах, не ставши вітром…
Я – людина. Маленька і велика. Значна і незначна. Хоробра і боязка. Розлючена і меланхолійна. Кумедна і зважена.
Я та, хто збирає докупи речі й хто зніяковіло перебуває серед людей, не знаючи, що і до чого. Мені тут бути вперше. І вперше робити кроки у цьому дні, у цьому віці. З цими обставинами, з цими думками. Я літаю і падаю. Я повзаю і біжу. Я мовчу, сумно озираюся й не знаю, який зі шляхів мій. Обираю, а потім відмовляюся. Або стверджую, що «ні», а потім погоджуюся.
Кожне слово, кожна думка, кожен крок… роблять мене людиною. І тебе це робить людиною.
Я хочу вірити, що ми, люди, тут. І ми є. І ми будемо… зводити мости, палаци, хатки. Садити сади, здіймати вітрила до горизонту океанами.
Ми будемо підійматися вище, відчуваючи землю і торкаючись небес. Інакше як людині бути? Якщо не жити? Не вірити? Не думати? Не сподіватися? Не діяти? Не будувати? Не любити? Тоді як? Для чого? Навіщо? Кому?
Ми створені одне для одного. Аби тільки бути здатними, бувши цілими, бачити інших – таких же цілих.
35
Наші шляхи перетинаються. Ти, я, вони… ми назвали себе людьми.
На початку знайомих нам світів наші предки створили собі богів, аби позбутися страху смерті.
Ми ж віримо у небесні сили, аби позбутися страху життя. Ми невблаганно просимо про причини жити. Ми вимагаємо доводи. Ми, ми, ми.
Переконуючи інших у своїй самобутності, людина шукає визнання інших. Я залежна від тебе, ти залежний від мене. Від такої, як я, від такого, як ти, – кожен залежний.
Найбільший страх? Неприйняття. Найбільше щастя? Любов. Найбільша мрія? Бути потрібним. Найбільше випробування? Людяність.
Є така річ, як конвенціональна мораль. Це мораль визнана більшістю. Є така річ, як авторитарна совість. Це коли твій голос мовчить, а говорить страх кари.
У кожній релігії є істина, в кожній релігії істина вкривається корозією людської гордині. Істину легко спотворити. Досить лише додати власний інтерес. Релігія еволюціонує разом з нами. Людина трактує письмо крізь призму власного єства.
Я в зоні людей. Ми в зоні собі подібних. Ми створюємо закони, надаємо життю сенс. Розмальовуємо навколо себе сутність світу.
Ми заковуємо себе в кайдани. Ми руйнуємо ґрати.
То як розквітнути, не бувши відлюдником? Як бути щасливим серед людей? Як не впасти в оману? Як не стати безликою копією когось?
Шлях. Думки, дії, вибір, вчинки. Не страх, не кара. А моє внутрішнє єство каже: «бережи себе від зла, бо воно затруїть душу».
Вільна серед гір кожна людина. А вільний серед людей кожен, хто хоче.
36
Вчорашні дні стають міражами. Забуваються, а потім, мов зорі, падають і мерехтять на вечірньому небосхилі.
Секундні думки про минулі поразки чи спогади про щасливі моменти. Час…
Зупиняєшся й обертаєшся до минулого. Якою ти була? Що ти відчувала? Що ти хотіла?
Події виникали, вони ж і завершувалися. Те, що турбувало і не мало кінця… скінчилося.
Трагедії стали однією з тисяч інших касет твоєї пам’яті.
Ти забуваєш, навіть сьогоднішній ранок. Шумний, страшний, коли свистіли ракети. А скільки таких світанків було? Багато, занадто багато, щоб про них пам’ятати. Буденщина. Моя сіра речовина не хоче запам’ятовувати ці драми. Їй достатньо того…
Наше життя – це валіза спогадів, що торкнулися нашого серця. Моменти, що схожі на сонячні промені, моменти відчаю, моменти надії, моменти перемог. Наше життя. Воно сповнене історій, від яких хочеться плакати, від яких хочеться всміхатися.
Я сподіваюся, твої спогади прекрасні. Я сподіваюся, погані моменти не оселяться у твоєму серці й не тягнутимуть тебе додолу. Цим чорним галасливим птахам не місце у твоєму домі.
37
Неосяжність у кожному з нас. Бо у тобі й мені десятки ідентичностей. Сотні вподобань, мрій, надій, страхів. У кожному з нас мільйони важливих дрібниць. Слова, жести, кумедні гримаси. Улюблені зношені речі, від яких відмовляєшся відмовитися.
А ще цілі сховища скарбів, які зрозумілі тільки нам. Це улюблений колір, навіть якщо і чорний. Це колекції листівок, а, може, і фантиків.
Це кумедна для тебе історія, якою ти хочеш поділитися, але вона настільки смішна, що твій сміх не дає змогу іншим зрозуміти про що ж мова.
Це історії, які здатні нас розчулити. Це моменти, які охоплюють нас і змушують тремтіти. І в кожному з цих моментів ти.
І не можна сказати, який ти точно. І яким ти станеш. Але ось твоє єство, воно таке помітно-неосяжне.
Це моменти, коли ти дуркуєш, і коли вдаєш із себе старця. Коли ти серйозний чи коли плачеш. Коли ти безмежно щасливий і коли ти безмежно змучений.
Кожен з нас як глибоке море. Хвиля на хвилю. Штиль, повінь. Та в кожному з цих моментів наша душа жива. У кожному з цих відтінків часу я, як і ти,– безмежно, неосяжно, неперевершено єдині на цілому світі.
38
Бажати бути серед людей. А потім прагнути лишитися на самоті й тікати, тікати від інших.
Коливання між близько і далеко. Між самотністю і самотою. Між бажанням і відразою. Між потребою бути серед інших і тікати від усіх подалі.
Мабуть, це… нормально. Хіба людина може бути завжди незмінною? Не бажати змін?
Я люблю людей, наскільки це можливо. І не розумію їх. Що вони хочуть? На що натякають? Про що кричать їхні очі, коли вуста жартують так невимушено? Про що вони мовчать хвилями посеред галасливих і стрімких розмов?
Важко триматися людиною. Доводити іншим, і собі, що ти теж людина.
Триматися. Так, триматися. Серед самоти не забувати про світ. Як і серед світу не забути про себе.
Вʼюнитися, вʼюнитися серед тисяч інших світів. Залишати свій дім, аби потім повернутися. Йти назустріч стрічним, аби потім за мить до сталості їх полишати, а згодом повертатися з радістю й бажанням, нестримним бажанням бути серед них.
Життя – це ніч і день, відпливи і припливи, світанки і зорі на вечірньому небосхилі.
39
Простір дихає надмірністю. Вона всюди, вона тисне на скроні. І ти вагаєшся, вагаєшся – ким ти хочеш бути, ким ти маєш бути і ким ти є. Присмак втрати смаку…
Розгубленість і втома, неначе кожен крок розвіює твій силует, твої думки, твоє цілісне уявлення про світ.
Як так сталося, що захоплення перетворилося на нудоту? Переповненість бажанням і неспроможність досягти цілі.
Дозволь собі не ставити меж. Дай собі час. Розгубленість є твій шлях до цілісності.
40
Не проси дружби, любові й визнання. Ти просто живи, вчиняй гідно. Не чекай вдячності та оплесків. Ти просто йди за покликом душі. І тоді твоє й твої з’являться дорогою творіння себе. Вони будуть справжніми, вони будуть вартими тебе.
Не вимагай нічого ні від кого. Не шукай почестей, не зображай себе блазнем.
Будь справжнім. Усміхайся й чаруйся митями життя, адже вони наповнені чарівністю. Тоді буденність перетвориться на мандри.
41
Можливість — це момент, щоб сказати важливі слова: зізнання, щедрість, щирість, захоплення. Але якщо момент буде проґавлено, якщо ним буде знехтувано, то можливість буде втрачена. Буде нецікаво, запізно, неважливо, байдуже. І хай тобі зізнаються, і хай тобою цікавляться й захоплено розповідають про твою улюблену книгу чи кіно, чи про те, що було тобі важливим у минулому житті. Це все вже не потребуватиме слів, бо мої слова перегоріли, перемовчалися, відболіли, одухотворилися й згасли.
Віддавати можна себе часто, з трепетом відкривати свій світ, але скільки часу я витримаю і зможу співати, говорити, кричати без прийняття й розуміння у відповідь? Людина потребує і вчасності, і листа у відповідь на свій.
42
Бути людиною зі своїми стремліннями, планами, мріями — так все по-людськи...
Бути жінкою зі своїми надіями і страхами. Бути... як?
Є моменти, коли хочеться бути красивою й помітною, хочеться ствердитися. Але знаєте, є секунди, що тягнуться, мов години, — коли прагнеш стати невидимою, ніякою. Бо в такі миті з’являється відчуття небезпеки, і я раптом опиняюся у видимому, примітивному, брудному царстві диких тварин, де я — слабка. Агресія, хтивість, притискання, натяки, фрази... Раптово й я зникаю як людина, гідна поваги, — і навколо мене більше не люди...
У моїй голові починають за мить літати, повзати ідеї, плани: як уникнути, позбутися, втекти, зникнути, розчинитися, не спровокувати, захиститися... отямитися від цього страшного сну.
А потім настає завтра. І ті «інші люди», що дуже схожі на мене, але не жінки... маряться у перші секунди на горизонті дикими, небезпечними, підступними...
То скільки часу мені знову потрібно, аби вулиці перестали здаватися джунглями?
У світі людей жінкою часом бути дуже важко. І страшно.
43
Усе на світі між собою пов’язане, і скрізь можна побачити відголосся знайомих подій, речей і навіть людей.
Звичайний ліхтар, що мерехтить серед ночі, теж навіює на думки. А що, як людина — теж такий ліхтар? Але щось їй заважає зоріти...
Життя інших невпинно йде на тебе, але ще більше ятрить відчуття власної слабкості, розгубленості, нікчемності. І так – день у день.
Якщо призначення ліхтаря — сяяти, то хіба не зоріти дано людині? Інакше для чого життя: проплентатися ним сновигою, марити невдачами замість того, щоб пройти свій шлях?
Шлях нелегкий, незнаний, незапланований, мінливий. Чому? Бо ти щодня інший. Переосмислення, відкриття, осяяння.
У цьому постійно змінному світі є одна беззаперечно важлива істина: ти обираєш кожної миті — жевріти чи зоріти.
44
Я щаслива… бо не знаю свого майбутнього і не відаю про прийдешні печалі. Чи правильно це — не знаю. Але моє серце… моє серце втомилося від тривог.
Моя душа хоче хоч на мить перестати думати — думати… Про що? Про усе на світі. І ставити нескінченні питання: чому? навіщо? коли? скоро?
Відповідей немає. Або вони є, але схожі на мерехтіння в небі перед сходом сонця — мить. А далі знову— пустельні пошуки.
І справді кажуть: ми, люди, — вічні мандрівники. І все наше життя минає в пошуку. Чого? Моментів…
Ми не знайдемо себе, бо не втрачали свого «я». Тоді що?
Все просто — ми маємо себе створити.
Кожен день робить нас трохи досконалішими, ніж учора. Аби ми тільки захотіли цього.