Шлях

Розділ 1. Камінь

Вийшло так, що у мене немає відповідей. Вийшло так, що я лежачий камінь, і вода під мене не тече. Що в мені є? Страх, відчай, злість, утома… все те, що протилежне життю. Але хіба не в такі моменти найбільше всього відчуваєш життя? Струни натягуються, і ти дізнаєшся, чи здатний витримати негоду. А витримати треба, бо який тоді сенс? Бо тоді ти мандруєш життям однобоко, хороші моменти радують, а поганих ти хочеш позбутися. Але без ночі не пізнаєш світанок, як без зими не відчуєш, які прекрасні травневі дні.

Хто я? Стрічна, як і ви для мене. Ми зустрічаємось лише кілька разів, або лише раз, а потім життя відносить кожного за свій горизонт. Ти маєш лише спогад про мене, як і я про тебе. Так треба… впускати в життя і прощатися. Я – мандрівник, бо світ живе мандрами. Я шукаю вірності й плачу від розчарувань, але ж солоні сльози мають стати ріками… і перетворитися на радість.

Одного дня я неодмінно зустріну любов, мені треба дещо в неї спитати. Ця зустріч станеться, бо якщо моїми стрічними були нещастя і втома, то чому б не зустріти й любов? А ще, крім тихих берегів незворушності, коли в житті нічого не відбувається, треба вміти розгледіти спокій.

Спокій часто приходив до мене… коли у зливу вікна були настіж, і серед потоку небесних сліз я відчувала Тишу. Спокій казав мені, що тільки серед невагомості можна знайти себе. Бо дії у злості принесуть лише хаос душі, як і обіцянки, дані у відчаї, принесуть лише біль. Тільки у спокої ми існуємо насправді, а все інше – лялькова гра. Агресія породжує примітивність, а радість запрошує необдуману щедрість. А совість… треба залатати підлогу, бо виглядає непрохана жалість.

Розділ 2. Існування

Коли мене покидали гори, і я зустрічала людей, то думала, що все просто. Я думала, що між усіма панує любов, і кожен знає причини. Причини, щоб бути тут. Але замість ясної погоди, був лише туман. На планеті людей панував морок, і люди називали це щастям. Щастя в тому, щоб нічого не бачити? Може, щастя змінило свою кваліфікацію, поки я була серед гір?

Чому люди не хочуть щастя, того, що оспівували день і ніч. Того, що вважали вершиною вершин. Я питала в людей, а вони лише просили їх не засмучувати. Виявляється, питати про щастя не можна, закон забороняє. А про що ж тоді питати? Мені показали Стіну Правил, і там чорним по сірому було написано:

1.Не питай про радість, бо радість навіює Смуток.

2.Розповідай тільки те, що всі хочуть чути.

3.Смійся, коли всі сміються, плач, коли всі плачуть.

4.Не думай, – думки ведуть до самотності.

5.Загальне щастя є найбільшим благом.

6.Любов – це короткочасне відчуття і спосіб уникнути самотності.

7.Самотність утворює депресію, тому не можна шукати Тишу.

8.У будинках має завжди горіти світло, і грати музика, затверджена Міністерством Щастя.

9. Не виражай позитивних емоцій на людях, це викликає депресію в інших.

10.Однаковість – це щастя. Індивідуальність породжує регрес.

11. Нікому не довіряй! Завжди сумнівайся.

Розділ 3. Свобода

Напевно, я все пропустила, коли світ встановлював нові правила. Напевно, час у горах зовсім не такий, бо тут, серед людей, ніхто не юний, хай із юними обличчями. Але чомусь кожен поводиться зріло лише тоді, коли насправді треба бути дитиною. А в інші часи, мерехтить лише інфантильність. Кожен хоче бути авторитетним, але з мінімальною відповідальністю.

Кожен хоче вчити, але без поняття про сутність предмету. Кожен хоче розказати про успіх, але насправді, там навіть і не має початку. Виявляється люди живуть серед низьких стандартів щастя, перша ступінь це вже тріумф.

Вершини гір виявилися для багатьох недоступними, тому, щоб не дискредитувати більшість, сходити на них – це екстремізм, це – незаконно. Тепер індивідуальність – це нахабство, і всі жадають кольорової однаковості. Бо однаковість – це щастя. Головне – виділятися не виділяючись, щоб виглядати як всі, але наголошувати, що так проявляється справжня сутність.

Красиві ті, що красиві за правилами. Якщо ти не красивий, ти другий сорт. Якщо ти не думаєш як інші, у тебе девіантна поведінка.

Я проходила повз бетонні будинки оригінальності, але коли підходила ближче, то за лущеною фарбою бачила лише сірість. Виявляється, люди вдягали на себе святковість, хоча душа давно вже вдягнула траурне вбрання. Люди загубили душу. Та чи знають вони, що це таке? Кажуть, що знають, але слова втратили своє справжнє значення. Душевні пісні, любов до речей, короткочасний любовний стан, душевність… тепер ці важливі слова стали просто допоміжними, замість того, щоб давати життю сенс.

Тепер люди живуть у світі, де все навпаки. А, може, воно завжди таким було? Просто тоді існували книги, і ми поринали у світ, який ніхто ніколи в дійсності не бачив. Я бачила світ, де добро перемагало, і достойна людина отримувала нагороду. Я читала казки, де після великих важких випробувань герої знаходили щастя. Але, люди забули про середину історії, вони пам’ятають тільки кінець. Бо кожен хоче кінець, і ніхто не хоче пригод. Ніхто не хоче відкриттів, непрокладених стежин на карті. Всі хочуть магістраль, і щоб там ліхтарі горіли цілодобово.

То, може, живучі серед гір, я забула, який світ насправді? Може, це в мене він навпаки? А всі інші живуть правильно? То, це мій світ вигаданий? І як тепер далі? Стати як інші, бажати єдиного щастя? Але моя душа не хоче цього! Хіба воля… А де воля? Чому про неї всі мовчать? І я спитала стрічного, але він не знав, що це таке. Всі мали вибір, але він мав лише кілька прописаних варіантів.

Вибір – це загальновідомі унормовані затверджені варіанти розвитку дій. А як же вибір сотворений моєю душею? Затверджений моєю волею!

Тепер мені якось ніяково було питати про свободу. Агов, стрічний, що таке свобода?

- Хотіти того, що хочуть інші, й не бажати того, що не хочуть інші, – відповіли мені зі щирою посмішкою.

Щирість? Я так і не змогла дізнатися, що означає посмішка, чи то була усмішка? Чужа душа – темний ліс, звідки мені знати, про що думають люди? Я завжди хвилювалася, що люди подумають щось не те. Ну знаєш, те що не відповідає моїм поняттям. Але, виявляється, що всі ми думаємо зовсім не те, що відповідає поняттям інших. Думаємо? О, застаріле позначення деяких процесів.

Тепер процеси осмислення скоротилися до секунди, бо на все вже є готові твердження. Міністерство Часу вирішило скоротити час, щоб більше часу було витрачено на щастя. Люди перестали думати, бо це зайва річ.

До кожної ситуації є свої прописані твердження, але якщо в телефонному додатку ти не знаходиш потрібне, натисни Інше, і тобі запропонують інші варіанти на кшталт “не все однозначно”, “можливо, але я сумніваюся”, “правильно, але не актуально”.

Розділ 4. Віра

Місто з храмами. Певно, ці люди дуже набожні, то де радість? Хіба в Біблії не згадано сотні разів слово “радість”? То де вона?

Гуляючи містом, я дивувалася: людські вбрання були такими різними, але по-суті однакові. Були й інші, – ти теж їх бачив. Сумних віруючих людей. Найнещасніші, – але не тому, що вірили в Бога, а тому, що не хотіли радіти.

Багато років тому, коли світ перебував у хаосі, виникали бунти і революції, релігія завжди маніпулювала людьми. Як? Бо Бога неможливо побачити, і якщо це так, то кожен може глаголити його вустами. А якщо це поважна людина? Якщо монарх, про якого кажуть: “Він Меч у руках Бога”. А в храмах ще й додають: «Всяка Влада від Бога». Про фараона теж так казали, коли жерців задовольняла його кандидатура. А якщо ні, можна вийти до народу, здійняти руки догори і прокричати: «Мені було видіння від бога Ра, наш фараон зрадив нас, і перейшов на сторону Апепа». І ошаленілий натовп вже не вважає фараона божеством, – лише смертним, якому залишилося жити максимум годину.

Я стояла біля храму і спитала у стрічного: «А що це за храм, якої він конфесії?». Стара людина, на вигляд дуже Мудра, подивилася на мене і відповіла: «Це Храм Істини... а що таке конфесія?». Дивно, та людина просто не знає, що є інші релігії.

- Я маю на увазі, це католицька церква чи православна...? – і я жестами намагалася показати купольну будову храму.

- Таких давно немає, – подумав і відповів мудрець,

- Минули вже десятки літ, як старшини вирішили, що Бог один, тому і має бути одна віра, – мудрець сперся на палицю.

- І що, люди погодилися? І не було сварок? І як вони вирішили, що має бути правильним, а що ні, враховуючи колосальну різницю між конфе..., тобто між минулими релігіями, – мене дуже зацікавила ця ситуація, бо люди билися тисячі років за те, щоб визнати свій культ верховним, а свою релігію Істинною.

- Дитино, все просто. Ми всі діти Господа, маленькі механізми у його Всесвіті, – мудрець махнув рукою.

- І що, в неділю ходите до церкви? – я подивилася на людей, що проходили біля нас.

- Так, скорботні дні мають бути, – невимушено мовив він.

- Перепрошую… які ще скорботні дні? – я спершу не зрозуміла, але тут мене осяяло: - Тільки не кажіть...

- Шість днів радій, а сьомий – плач.

Але, здавалося, мурець плаче всі сім днів.

Мені хотілося ще щось додати, але який сенс. Он як, проблему не вирішили, її просто залишили. Замість того, щоб розібратися у суті, люди продовжили страждати. Чи треба питати у цього мудреця, що означає: Милості хочу, а не жертви? Краще не треба. У минулі часи це теж були незрозумілі слова.

Значить, нічого не змінилося, значить люди і досі сприймають Бога як карателя. Гріх... І чому всі так хочуть кари, наче мазохізм – це природна річ. Хоча гріх – це, скоріше, шкода нашій людській природі. Він робить нас нещасними і залежними від інших, залежними від речей, які обіцяють насолоду, але в результаті гублять нашу душу.

А як же «Возлюби ближнього свого як самого себе»? Але як можна полюбити інших, якщо ти себе не можеш зрозуміти, своє єство? Чи це ринкові відносини: люблю себе за те, за що мене люблять інші. Хоча навряд тутешні жителі розуміють, що таке Любов. І навряд чи можна спитати про Любов у інших, хоча в Біблії вона згадується 240 разів. Але людина зазвичай знаходить два шляхи його пояснення: або це поклоніння комусь, або часова експлуатація, поки в мене до тебе є інтерес.

І ось, стоячи в цьому місті храмів, я не могла збагнути, чому, маючи абсолютно Все, – час, знання, можливость, – люди радше оберуть страждати, ніж радіти. Хоча, знову ж, «Веселе серце...», хоча я не впевнена...

І це не проблема християнства, це проблема людей. Там ти інструмент в руках Божих, там ти раб, там ще щось. Але так вирішили люди, що глаголять вустами, втім точно не Божими. Якщо люди не хочуть знати, що таке воля і свобода, то про яку віру можна говорити? Це схоже на фанатизм. Люди не хочуть ставити собі незручні питання. Простіше переконати себе, що страждання – це нормально, і що ми безсилі. І треба просто вдавати щастя, натягувати маски доброчестя. А колись ми були створені за образом Божим, і колись служба у храмі була не скорботою, а вдячністю за день і за ніч, за можливість бути і відчувати себе вільними.

Вільними...

Розділ 5. Справедливість

Мене запроторили за грати, бо я спитала, в чому сенс життя. Я ж не знала, що стрічна людина впаде у відчай, і збіжиться натовп людей. Моє питання було екстремістським і суперечило Закону щасливого життя. Мій адвокат одразу зізнався, що справа безнадійна. Того ж дня був суд. Я сиділа у великій залі, й на мене дивилися з відразою. Ти спитаєш, чому? Я би мала відповісти, що за «недоречне» питання, але ні, – ці люди просто хотіли бути обуреними. У світі людей бути злими або обуреними – це нормально. Головне – в потрібний момент випити пігулку забуття.

Я дивилася на цих людей, вони жили в ідеальному світі, але крок ліворуч легко збуджував стрічних до невдоволеності. В ідеальному світі, де все можна, але в межах, кожен був правий, але погоджувався з іншим або не погоджувався, залежало від того, як працює его.

Мене попросили встати, бо заходив суддя, і я побачила в очах присутніх надію, переплетену з погордою. В такі моменти люди сліпо довіряють владі й законам, але в час миру владу обливають багнюкою прокльонів. Фанатичність легко змінює прихильність, напевно так цікавіше жити.

Суддя запитав мене, чи я визнаю провину, що змусила цього громадянина засмутитися, через що він впав у депресію і почав відвідувати сеанси психоаналітика. І це все відбулося за день.

- Але ваша честь, я спитала лише, в чому сенс життя. Хіба це злочин? – я була спантеличена і відверта.

- Яке нахабство! Хто дав вам право забирати Щасливі хвилини в інших людей? Ви задаєте фатальні питання! Питання, які не мають конкретних відповідей, – суворо заборонені, – промова судді переходила в нервовий крик.

- Але це ж головне питання! Ми маємо знати, для чого створені й чому живемо, – після моїх слів зал почав охати, а присяжні почали перемовлятися. Присяжній № 2 навіть стало погано, і вона знепритомніла.

- Люди живуть, бо живуть. Вони народжуються, щоб бути Щасливими, – роздратовано відповів суддя. – Наші предки жили в хаосі Невідомості, вони шукали примар, у них були недоступні мрії, на які вони витрачали ціле життя, і які вели тільки до розчарування. У цих мрій не було обмежень, вони були ілюзорні, й до них не можна було доторкнутися. І це призводило до неконтрольованих процесів. Це депресії. Щасливе суспільство – це безпечне суспільство з очікуваними переживаннями! З допустимими нормами проявлення емоцій, – його погляд пронизував все моє єство, але найпечальніше, що він свято в це вірив. Що може бути вище за віру?

Мене засудили до вигнання з цього краю, і зала схвально аплодувала судді. Ніщо так не об’єднує, як винесення вироку. Момент колективної «радості», безумовна впевненість у справедливості. Ніщо так не тішить, як відчуття справедливості.

Розділ 6. Щастя

За мною зачинилися двері, світ щасливих людей залишив мене за межами свого щастя. Переді мною простягалося прекрасне зелене поле, і жодної дороги. Часом бездоріжжя – це прекрасна можливість прокласти свій шлях. Так ми не оберемо чийсь вибір і не обдуримо себе, ніби то дорога мала привести нас до щастя. Я вже зовсім заплуталась, що таке щастя. Воно має бути в асортименті? Чи ми маємо його вигадати? А, може, відчути? Знайти? Напевно, тому там, за дверима в світі тих щасливих людей, щастя має бути у вигляді швидко виконуваних бажань, які сумуються і втамовують душу. Та чи хотіла ті бажання душа?

Напевно, добре, що так сталося. Мене викинули звідти, де мені не було місця. Часом полишити когось або щось – це найкраще, що можна зробити. Бо я не змогла би жити як вони. Я чую свою душу, вона вміє говорити. Про що вона говорить? Треба йти поки не опинишся в місці, що буде варте всіх твоїх мандрів. І твоє вчора не буде даремним, і спогади про біль не будуть такими гіркими.

Життя повинне мати сенс, і ніхто, крім тебе, його не визначить і не знайде. Якщо моя вершина не схожа на твою, тут немає моєї провини, – як і твоєї. У кожного свій шлях. І його не обирають. Справжні важливі рішення ми не обираємо, ніякого голосування “за” чи “проти”. Все просто. Твоя душа хоче прямувати туди або хоче бути там, інакше вона вкриється інієм відчаю і скам’яніє. Існує лише твій шлях і шлях, який сприймається як насилля над собою.

Розділ 7. Самота

Між мною і небом було лише поле і більше нічого. Зізнаюся, мені було трішки страшно і самотньо. Бо нікого не було, – лячно, коли біля тебе нікого немає. Та ще страшніше, коли поряд хтось є, але ти не маєш сили його обійняти. А ще обійми бувають холодні. Наче ось жива душа, але ти обіймаєш холодну стіну. Посеред людей теж буває холодно.

Коли ти сам, то плекаєш надію, що скоро зустрінеш теплих людей, важливих людей. А коли ти посеред тисячі голосів, але жоден не гріє… це як впасти у прірву. Самотність породжує надію. Хіба не вона одна залишилася, коли Пандора відкрита скриню?

У цьому світі світів багато. І якщо я натрапляю на холодних стрічних, то це не означає, що мільярди інших такі ж. Можливо у моменти відчаю я почуваюся альбатросом… але світ і його задум неосяжні. Просто деякі дороги ми повинні пройти самі… Так треба, без цього ніяк.

Відчуваєш? Аромат моря! Ближче і ближче, ще один пагорб. Я чую шум, наді мною пролетіла чайка. Я вже близько. У мене передчуття чогось невідомого і прекрасного. Ось воно! Люди втратили передчуття і плекання надії. А без цього жодне омріяне Щастя не було б таким щасливим.

Мене переповнила радість, і я побігла. Раз, два, три… і я завмерла від побаченого. Переді мною – безкрайнє море, таке свіже і живе. Але в той же час незворушне, наче час йшов, а море залишалося таке ж юне. Між мною і морем тиша, і більше нікого. Я відпустила гіркі думки. Хоч зараз, хоч трішки я не буду питати про завтра. Бо в цю мить є лише я і море.

Розділ 8. Море

Я сіла на теплий жовтий пісок, захопила жменю і почала повільно відпускати, вітер підхоплював піщинки і відносив кудись далеко. Може вітер – це час, а ми – піщинки? Не шукай у цих словах трагедії. Вітер відносить у небуття тільки неважливе, а цінне залишає недалеко від берега. Красиві фортеці з мушлями.

Море дарує момент розуміння, і тоді клаптики, що були розкидані в твоїй душі, нарешті стають єдиним полотном. Так вимальовується дорога. Чуєш? Я не кажу про Пункт призначення чи щасливий кінець. Я кажу про дорогу! Наше життя – це мільйони кілометрів доріг, і саме вони роблять наше життя значним. Ми вкладаємо у валізу спогади, досвід. Дороги наповнюють нас радістю. І якщо вже казати відверто про фінал, то це усвідомлення, що життя варте того, щоб його прожити. Смерть це вічний сон, але бояться його лише ті, що не відчули смак життя.

Берегом поважно ходила чайка.

- Ти знаєш, для чого живеш? Чи твоє життя вимірюється лише поживою? А чи відчуваєш ти політ? Чи насолоджуєшся попутним вітром, – не зводячи очей питала я в чайки.

Чайка мовчала й дивилася на мене. Хто я для неї? Вона складає про мене думку крізь призму своєї картини життя. Я хижак? Конкурент? Моє життя для неї таке незрозуміле, таке пусте. Але і її для мене…

- Якби і я могла літати, я би бачила інші краї, – мій погляд повільно ширяв над горизонтом.

Якби чайка могла говорити, то чи сказала би вона мені таке: «Якби я була людиною…».

Розділ 9. Час і простір

Для споглядання відведений свій час, але потім час рушати. Мапа малюється тільки після наших кроків та звершень.

Я часто думала про минуле, воно існує в нашій пам’яті, але світ вже не приймає тебе таким, яким ти був. Сьогодні ти потрібен кращим, ніж був учора. Але для цього не треба вирішальних битв чи голосних обіцянок, ти лише стань кращим для себе. Пробач собі невдачі й рушай далі. А ще перестань думати про інших, наче ти їм винен якийсь звіт. Звітуй перед собою. Яку сьогодні ти побачив квітку і яка планета відкрилася тобі? Маленькі кроки наближають до великих подій, час не полюбляє поспішати… тож насолоджуйся моментами, з них складається життя.

Чи хотіла б я повернутися в минуле? Хотіла, але це було би несправедливо. Життя грають лише раз… ти певен, що Ефект метелика буде хороший?

Часом мені сняться сни, де я в минулому, дещо і справді хочеться пережити знову. Але хто сказав, що краще тих моментів вже не буде? Тобі здається, що минуле краще, але воно тобі просто відоме, от і все. Але ти уяви, яким фантастичним може бути твоє майбутнє! Головне – почати вірити, що воно буде хорошим. Світ – це величезний магніт.

Мені подобається море, до нього можна повертатися, але це не моя стихія. Треба вміти вчасно прощатися за мить до буденності, щоб з нетерпінням чекати нової зустрічі. Тому пора прощатися. Світ побачив мене, а я його.

Ти колись бачив захід сонця над морем? Рожеве небо зливається в кольорі з горизонтом моря, і ти напевно не знаєш, чи це море над тобою, чи небо коло твоїх ніг. Цей момент з тисячі інших зовсім не такий, як був учора, чи буде завтра… навіть якщо я буду стояти знову на цьому місці. Завтра мене обійматимуть вже зовсім інші думки, і захід сонця відкриє мені нові таємниці.

День знову закінчився, і тепер мене обіймає безкрайність зоряного неба. Стільки зірок, і всі вони разом дивляться на мене. Вони мовчать, але в цьому їхня чарівність. І тебе переповнює незбагненне відчуття, яке я не в змозі описати словами. Є моменти, які мають відбутися в тиші, щоб хоч на мить доторкнутися до таємниці буття. Але не думай, що такі моменти бувають тільки біля моря. О ні, їх безліч навколо нас, і вони лише чекають потрібного часу. Це може бути сміх дитини чи раптова злива… Аби тільки захотіти побачити це і відчути, аби не прожити життя пустоцвітом.

Я лише людина, водночас я цілий світ. І в мені вирує море, і зорі палають, і шумлять дерева. І в тебе квітнуть квіти, – лише придивись і почуй цю дивовижну мелодію життя.

Якби ми не соромилися своєї краси, то побачили б, які ми прекрасні. Ніхто не в змозі повністю описати нашу красу. От тільки ми її одягаємо в лахміття і губимо прикрими словами. Занадто багато критики, і ми так легко віримо заздрості інших. Чому ми так швидко зневірюємося в собі?

Геометрична пропорційність, правильність, досконалість, ідеальність… так хочеться бути сотою однаковою фігурою на вкритій пилом полиці музею? Наша неповторність у стрімких чи повільних рухах, у несподіваному сміху, в кумедній футболці з якою ти відмовляєшся прощатися. Вона в колекції етикеток чи в складанні книжок по зросту чи кольору на полицях. Краса і неповторність – у всьому тому, що наповнює твоє єство. Аби воно було твоє, а не вигадане кимось і занесене до списку «Бажана неповторність».

Розділ 10. Ніч

Дивне відчуття прокидаються в мені з заходом сонця. Вночі ти озираєшся і так жадаєш бути не одною. Самотність, самота. Вночі душа жадає не споглядань, а дотиків тепла, коли світ ділиться на два, але в той же час він єдиний і безмежний.

Посеред темряви тихо мерехтить вогник. Жива душа. Невже серед безмовного зеленого простору я не сама? радість. Кроки стають швидшими. Це маленький будинок. Я заглядаю в шибку… якби я могла описати одним словом побачене, то сказала би, що там любов.

Коли ти не любиш, то світ виглядає напівживим. Наче дивишся чорно-білу картину.

Я бачила за вікном щастя, бо навколо все світилося радістю. Там були він і вона. Ти не знаєш точно, що таке любов, і тобі не відомо про їхні почуття. Але моє серце затужило, наче відчуло щось доволі знайоме, тільки таке забуте. І ось я, вікно, вони… Я стою посеред самотньої ночі й дивлюся на цілковите щастя. І в тій маленькій кімнаті, освітленій однією гасовою лампою, я побачила все… і вершину Говерли, і найкращі береги Криму. І хоча можна сказати, що вони похилого віку, і все стало звичкою… Та, може, це справжня любов, що розвінчала міф про короткочасність? Може це любов, що сильніша за смерть? Що краща за будь-які материки? Може…

Почуття вимагають новизни і зміни об’єкту поклоніння. І скільки такої короткочасної любові? І чи можна назвати це любов’ю? Може, це просто гра, аби не залишатися сам на сам із самотністю? Чому? Напевно, ми втомилися томитися серцем. От тільки ми обираємо не серцем, а навмання. Але не кожна стрічна людина наша…

Розділ 11. Правила

І серед цієї темної ночі мої думки поринули в минуле, і я почала згадувати свою любов. Якою вона була? Кого я любила і кого намагалась, але так і не змогла? І що взагалі таке – любов? В одних краях любов’ю називають прив’язаність до речей, в інших – до людей. Та чи можна до всіх звертатися однією любов’ю? Може, ми просто заблукали і не знайшли інших слів, які б відображали справжність взаємин? Речі можуть тільки подобатись… чи можна їх любити? Хіба речі мають почуття? Ні, отже, і любити у відповідь вони не можуть.

Любов до однієї людини, любов до багатьох людей. Серед гір я знала людей, яких хотіла любити. Хіба не про це мовили пророки Бога? Возлюбити ближнього свого… Але я так і не змогла. Серед гір ми гралися в гру «лицемірство». Обійми були не справжніми, як і слова, це була гра під назвою «родинні взаємини». Кожен мав велике Я і більше нічого. В’їдливі поради, глузливі жарти, докори, бажання, жалощі, визнання. Серед цього карнавалу не було нічого справжнього, лише гра. У цій веселій грі не діяли закони логіки, і було зовсім не до роздумів. Хижакам не треба доказів, хижаки хочуть жертви. Тому я марно шукала правди. Бо у кожного була своя.

Я любила свята, поки не стала дорослою. Бо тоді всім стає все одно на твої ідеї чи відкриття, тобі вручають «список причин звернути на тебе увагу». Якщо ти одружишся чи знайдеш стабільну роботу, народиш дітей. Будеш знати, де продається трикотаж, будеш мовчки слухати нудні розповіді, будеш просити поради, будеш… Правила. Дорослі вигадали правила, щоб перестати відчувати радість. У запланованому житті немає радості, бо ти прораховуєш кожну хвилинку. Де ж взяти секунду для споглядання неба?

Я перестала любити свята, бо стала прозорою. Жодних звершень зі списку. Моє життя доволі нудне, немає чим похизуватись. І в такі моменти ти картаєш себе за те, що ти інша. Якщо всі ми хочемо Щастя, то чому в мене воно інше? Чому я не могла бути як усі? І без шампанського не вважати свято святом? Для чого мені думки, що лише кажуть мені: «ти самотня»?

Я не обирала бути такою. Я не обирала мрії. Вони просто оселилися в моїй душі й відмовляються її покидати. Я не можу інакше, бо інакше – боляче.

Обійми холодні. І навіть притиснувши ще сильніше… я нічого не відчувала. Тепло тіла було тільки міражем.

Я покинула гори, мене там нічого не тримало.

Розділ 12. Сльози

Моє серце черствіло. Я це відчувала. Менше жалю, радості, – всього стало менше. Але часом, зовсім проти моєї волі наставали ось такі моменти. Сльози… ти ніколи точно не знаєш, коли вони захочуть осушити бездонне море твоєї душі. Ріки очей стають водоспадами, і світ як величезне запітніле скло. Я стояла серед ночі біля оселі, де жило Щастя. А я його не мала. І можна подумати: «Звідки ти знаєш, що там за вікном справжність?». Знаю, і ти знаєш. Бо настає момент, коли ти споглядаєш те, чого не маєш… втрачений Рай.

Якщо ти не любиш, якщо не люблять тебе, то ти – ніч за вікном, і все, що тобі дозволено, – дивитися на Щастя інших серед освітленої теплої кімнати. Холодне каміння теж плаче, просто цього ніхто не бачить, сонце осушує ранкову росу.

Світло погасло, але дім овіяний теплом. Я доторкнулася до теплої стіни з надією відчути крихту тепла, цього я найбільше жадала. Мій світ змінив ракурс, і якщо колись мені хотілося чогось загального, то зараз я хочу мати тепло живої душі.

Жива душа свідчитиме перед Богом про моє життя. Вона стане на захист і скаже: «Її любили. Вона любила». І Бог їй повірить. Він і так знатиме про все моє життя, але що може бути прекраснішим за те, коли за твою душу переживає інша душа?

Інакше твоє життя просто не матиме значення. Всі твої звершення, всі твої падіння. Але чи існує людина, яка розділить їх з тобою? Сприйме їх і прийме тебе? І незважаючи на всі твої вади, для однієї людини ти станеш храмом. Тільки не тим, де поклоняються, а тим, де відчуваєш ніжність, силу, піднесеність, блаженство, любов.

Людині треба людина, щоб переплисти море радості й печалі.

Розділ 13. Цілісність

Денна спека зробила ніч теплою, я спала серед зеленої землі та безкрайнього неба.

Ранок. Дивне відчуття прокидатися в гаю. Серед бездоганної природи відчуваєш себе зайвим. Я з породи руйнівників, без мене можна прожити, а от без квітів – ні. Але ж комусь ти маєш бути потрібним? Хіба не для цього ми створені? Знайти тих, кому не байдуже. Знайти свою половинку душі. Я чула цю історію серед високих гір, про неї шепотіли хмари.

Давні греки вірили, що люди були створені Цілісними. Але боги побоялися, що тоді людям нічого не буде потрібно, вони не будуть поклонятися, приносити жертви і просити. Боги розгнівалися на цю людську самодостатність і роз’єднали пари, розкинувши на великі відстані. І ось дотепер кожна половинка шукає свою, втрачену. Вони сновигають по світу в пошуку щастя, і коли знаходять, вже ніяка сила не здатна їх роз’єднати.

Цій легенді вже тисячі років, і можна сказати, що це лише прекрасна історія. Але чи це так? Хіба ночами, коли самотність приходить до тебе, ти не відчуваєш, що тобі не вистачає чогось важливого? Не вистачає раю. Ти можеш бути успішним, мати всі скарби світу, але хто розділить з тобою істинну радість, що ховається в дрібницях? Погляд, слова, сміх, дотик, відчуття… Це може дати лише справжня любов, і за це ти платиш любов’ю.

Таку любов греки називали Агапе, інша назва – Божественна любов. А ми граємося в ерос, манію. Або ж перестаємо чекати і вибираємо Прагму.

Розділ 14. Сьогодні

Що таке свобода? Ми живемо у світі зобов’язань, і наш час прикутий до речей. Можливо, ми вільні тоді, коли життя не є рутиною? Коли життя є життям, а не сім днів у щоденнику. Може, коли ми будь-якої хвилини можемо покинути чужих людей? Може, коли обираємо те, що хочемо, і серце не бунтує у сумнівах і тривогах? Чи коли ти волею душі обираєш як реагувати на події? Може… ти сам обираєш, що назвати свободою. Аби вона не зробила тебе рабом і не годувала дешевими ілюзіями.

Вчорашнє життя жилося інтервалами, я воліла бути десь далеко, я не хотіла сьогодні. Але завтра – міраж, і ми живемо кожного дня лише сьогодні.

Я втомилася бігти марафон, мені хочеться бачити ясність, а не швидкоплинні кадри. Так і нічого не побачиш, крім 5-ти річного плану на папері. А як же спогади? Моменти незворушності, коли ліс з тобою розмовляє, поки ти йдеш стежиною. Ось життя, а все інше – ілюзія. Я перестала обіцяти собі Завтра, я хочу відчувати сьогодні.

Моє завтра буде чудовим, якщо сьогодні я відчую ритм життя. Ранок. Галявина. Мої ноги безтурботно танцюють босоніж. Сміх. Спів птахів. І нехай у мене немає плану дороги, але в мене є зараз, і воно прекрасне.

Хіба плани не створюються кроками? Я обираю йти до сходу. Я неодмінно зустріну того, хто просто, ну зовсім просто, наче це очевидна річ, скаже: «Я піду з тобою, мені теж туди…». А я зовсім не буду дивуватися, бо хіба це така вже і дивина? Коли людина зустрічає людину.

Ну от, ти скажеш: «Це що, історія про нещасну принцесу?». Ні, це лише надія, що свідком мого життя буде не тільки відлуння, але й інше життя. Бо що може бути прекрасніше, ніж те, коли незнайомці стають найкращими знайомцями? Коли секунда відкриває щось таке, після чого ти відчуваєш теплоту і безмежну радість, бо її причиною був цей вже зовсім і не незнайомий стрічний. Бо якщо нас полюблять, значить ми вже і не такі прісні, не такі погані, не такі вже і нудні.

А ще я відчуваю, що переді мною розчахнуться двері, й місце з простором будуть мене радісно зустрічати зі словами: «Ну нарешті, а ми все думали, коли ти прийдеш». І я відчую, що мене чекали, що я потрібна тут.

Немає нічого більш прекрасного, ніж бути потрібною і прийнятою такою як є.

Розділ 15. Безодня

То куди далі? Дивно було б танцювати весь час, наче цього достатньо. А якщо я скажу, що не знаю? Ніхто не давав інструкції і не запевняв, що у випадку нерозуміння можна буде легко до когось звернутися. До кого? Людей? Вони лише роблять розумний вигляд, але всередині, як і я, шукають орієнтирів.

Галявино, я полишу тебе, щоб закарбувати спогад про тебе у своїй душі. Мені час йти.

Чи ти колись усвідомлював, що не помічаєш дороги? Отак ідеш собі, йдеш… і ти вже не там, чи може навіть пропустиш свій поворот (буває ж таке). Так сталося зі мною, я все думала і думала, поки не опинилася перед прірвою. То це край моєї землі? І що тепер робити? Повертатися? Куди? На мене ніхто не чекає… І я не хочу назад, бо там вже минуле.

Треба все добре обдумати, може, я чогось не бачу? Може, треба піти вздовж цієї прірви? Не може ж вона бути нескінченною.

Страх. Завжди боялася висоти, наче щось з тієї глибини кличе мене і тягне. Невже моя душа цього хоче? Ні, ні, я знаю цих нашіптувачів мороку, це літачки-думки, що непрохано залітають у серце. Тільки й чекають мого зойку чи подиху відчаю. Вони нападають зграями, як боягузи, бо знають, що бій один на один їм не під силу. От і гукають з безодні, благають про єдиний крок, що відразу позбавить від нещасть. Позбавить? Чи забере твоє життя, – лише одне життя? Вони малюють сумну картину і звішують дивні “за” і “проти”. Та хто їх просив? Не я. Так, життя часом овіяне смутком, жалобою, відчаєм, але хто сказав, що це погано? Хто звелів мені не сумувати? Не вічно ж танцювати на галявині й бачити тільки метеликів? Який тоді сенс? Кожен міг би жити на безлюдному острові і тішитися, що він чистий. А ти зумій бути добрим і серед лихих! Може, їм самотньо? Може вони бачили у житті стільки розчарувань, може…

О ні, я не здамся. Безодня чатує. Е, ні, чатуй себе у своїй пітьмі, та не мене.

- Думаєш, я зірвуся заради твоєї втіхи? Щоб хтось поставив хрестик на папері та сказав: ще одна душа. Ще одна? Так просто? Так ніяк? Для цього я народилася? Щоб впасти, мов камінь, у прірву з відчуттям ненависті? Ось і все? В цьому був сенс мого життя? Це записано в якійсь книзі? Затверджено Богом? Чи ким? Може ви там перевіряєте мене? Робите ставки? Вам весело дивитися на мої страждання? Так, це дивно. Людина кричить у прірву і йде то назад, то знову вертає до межі. Але в мене свої рахунки з пітьмою!

Сили наповнювали мене хвилями. Ще мить тому я була безтурботною. Але мить пройшла, і шлях вимагає нових зусиль. Шлях перевіряє на стійкість. Шлях питає: чи виплакала ти ті сльози? Ні? Мусиш! Поки вони солоне озерце, а не отрута, що стікає в серце. Ображаєшся на Всесвіт? Давай, скажи! Відпусти себе, розкажи Богу свої печалі.

Я стояла перед прірвою і плакала, бо не могла плакати серед людей. Та і що люди можуть? Знизати плечима? Позіхнути? О ні, дзуськи їм, а не мої сльози. Це мій шлях.

Один, два, три. Туга відлітає, мов птах, її треба відпускати. Я стомлено дивлюся на світ, а сонце вже припікає. Що робити? Ламати дерева? Вертати? Стояти на місці? Серце б’ється, треба йти. Назад – ні, в прірву – дзуськи! Ліворуч? Не хочу. Оце і все? Так! І цього достатньо. Отже, праворуч? Так.

Відійду від безодні. Так спокійніше – і мені, і їй. Це що, міст? Моя усмішка протрималася лише хвилину, бо цей мотузковий міст проживав свої останні хвилини. А, може…? Якщо триматися за мотузку, вийде пройти, перелізти. Треба робити зусилля над собою, перемагати страх. Але між хоробрістю і безумством є різниця! Мене що, у спину вовки женуть? Якщо перед нами мерехтить шлях, це не означає, що він наш.

- Спокійно, подумай.

Поки я думала, довго думала, прилетіла ворона. Вирішила допомогти подумати, і сіла на мотузку. Скрип-скрип. І міст розпадається в мене на очах. Пастки шляху.

Складно сказати, чи я зраділа. Відчуття, ніби доля грається зі мною: пропонує дорогу, але щось не так. Відчуваєш, щось не так. Коли серце каже “ні”, значить “ні”. І нехай. Потім будуть жалощі про згаяний час, втрачену нагоду. Але ніхто не знає, як зараз мені вчинити, і я майбутня теж не знаю, бо не мала іншого шляху і не знала, як могло бути інакше. Скажеш: «ти могла б обрати інший шлях». Могла б. Але те сьогодні вже минуло… і я однаково б обрала те, що обрала, бо обирала серцем. Я не можу сказати йому: «Ти завжди не праве!». Ні, воно відчуває, воно знає. Як жити інакше? Як довіряти собі, якщо я сумніватимусь у кожному кроці? Ні, я не піду проти свого серця. У мене є відчуття, що тут і зараз цей крок є правильним.

Треба вміти прожити розпач. Колись ця печаль буде лише згадкою про тебе минулу. Але саме такі моменти і вчать відчувати життя і любов до інших. Співчувати можуть усі, а зрозуміти печаль лише ті, що її прожили.

Бути людиною – це постійно доводити, що ти варта цього світу. І що сьогодні ти краща, ніж учора.

Розділ 16. Птах

Коли зникає одна дорога, з’являється інша. Треба лише її побачити. Без болю не пізнаєш щастя. Ти його не сприймеш, бо будеш вважати за буденність або дивакуватість. Може, зараз я можу знову заплакати, але ліміт вичерпаний. Я подумаю про сльози завтра. А сьогодні треба йти далі.

Ти колись дивився, як летить птах? Він махне крилами і плавно ширяє у повітрі, мов невагомий. Напевно, з висоти я здаюся йому зовсім маленькою, рухомою крапочкою на землі. Але я жива, і в мені живе мій світ. Хто знає, може, планета без мого сміху, без моїх відчуттів буде не такою прекрасною? Я дитина природи, я її цвіт. Мої пісні відлунюють у повітрі, й тоді земля знає, що вона прекрасна.

Де у птаха дім? Чи має він його? Чи чекають на нього? І чому саме з усіх місць саме те місце – його домівка? Знаєш? Там він залишає своє серце… бо дім не обирають, ти просто в ньому оселяєшся, бо не можеш інакше.

Сонце. Ти обпікаєш моє тіло. Ти змушуєш мене ховатися, тікати в тінисті хащі. Ближче до них, далі від прірви. Я йду, я стежу за межею, вона має своє завершення, і я чатую.

Чи я жалкую? Я була серед людей і мала закони, а тепер я тут і не маю нічого і нікого. Але за чим жалкувати? За тим, що була не прийнятою? За тим, що не розуміла людей? Що пропонуєш? Жити серед людей з ілюзією єдності й порожнечею? От тільки там безодня буде маритися скрізь, вона буде у моїй душі. Страшно не йти у самоті та невідомості, а жити з відчуттям, ніби ось воно – моє життя, і стомлено душити з себе усмішку. Цього ти схотіла, душе моя?

Щебетання. Ось тут на дереві дім птаха, і його чекають, я знаю. У такі моменти, твоє тіло дихає повільно, і відчувається, що не можеш далі йти. Ти стоїш і дивишся. Треба вміти дивитися. Помічати життя інших, радіти за інших. Хіба це не навіює приємні відчуття? Хіба це не мужність? У моменти відчаю вириватися з темряви власного світу і наповнюватися радістю за ближніх? Птаха чекають вдома, людину чекають вдома. Хтось дізнався гарну звістку, хтось зустрів того, кого шукав. Хіба це не фантастично? Не усвідомлюючи це, люди дарують мені частинку свого щастя. І я ним насичуюся, як ковтком свіжого повітря. Це дає мені наснагу вірити та йти своїм шляхом.

Сонце ховається за хмару. Час знову йти.

Розділ 17. Над безоднею

Мені часто соромно за те, що я не знаю, хто я. За те, що досі не можу сказати, чому я тут. За те, що я це я і не можу бути іншою, як усі. Чи, може, мені лише здається, що всі люди схожі між собою? Може, вони теж самотні? Може, їм теж страшно, просто вони бояться це показати? Чому? Щоб не бути дивними.

Більше всього мене бентежило, що мене не приймуть… але не цього слід боятися. Бо вийшло так, що я стала для себе чужою. Там, у горах, я жила з думкою, що маю бути схожою на інших, і тому шукала схвалення. Мені так хотілося почути добре слово, але мені кидали лестощі чи докори. Невже так має бути?

Міст. Переді мною міст. Дерев’яний, з міцною конструкцією, але мене охопило дивне відчуття. Наче щось не так, наче так не може бути. Я шукала пастку. Чому ми шукаємо пастки і не віримо, що якась річ або мить справді може бути хорошою? Напевно, наше серце зазнало багато розчарувань і вже не вірило в удачу.

Крок, другий. Не чути навіть скрипу. То чи можна довіритися моменту? Крок третій, четвертий, п’ятий… серце гупало, ноги швидко переступали. Ще мить – і я на іншому боці. Серце шалено б’ється, і я чомусь усміхаюся, – чи то від страху, чи від радості. Я озираюся. Я прийшла невідомо звідки в невідомо куди. Перейшла міст, який мав провалитися разом зі мною, але я тут, а він стоїть, як і 10 хвилин тому. Мені дивно… Напевно, песимістом бути легше: коли нічого доброго не очікуєш, потім не розчаровуєшся. А коли щось і вдається, то ти списуєш це на випадковість і кажеш: «Ну буває…». Втім песимісти менше живуть, ну і вони нудні. Рано вмерти нудним і самотнім? Ні, дякую.

То що далі? У казкових історіях мав бути вже якийсь Щасливий кінець! А моя історія схожа на вічні мандри. Всі ми кудись ідемо, – хтось навмання, а хтось із мапою в руках. Головне – йти, бо інакше ти кістками приростеш до землі, так і не пізнавши горизонт.

Чи страшно мені? Так. Але є у мені дух пригод. Мій світ сповнюють нові й нові барви. Я відчуваю: злість, здивування, радість, журбу, страх, відчай, але я живу, і моє тіло не замуроване стінами, мені не кажуть: не можна, стій тут, роби те. І тому, стоячи тут, на землі, й дивлячись на цей міст, мені чомусь стало смішно і водночас захотілося плакати. Я відчувала себе живою.

- Пітьма, я пролетіла над тобою, наче птах, і тепер я на іншому боці. Ти стала минулим, ти поза мною.

У мені вирували почуття, і я хотіла їх виговорити, викричати.

Мої ноги. Мандри зробили з мого взуття лахміття. Підошва натирала ступи, пальці боліли від мозолів. Отже, треба його зняти. Отже, треба нести його в руках. І поки дорога рівна, я можу йти босоніж.

Я відчувала землю. І це було прекрасно.

Розділ 18. Свіжість

Задумливий стан легко переходить у споглядання. От і мою увагу привернув метелик. Він наче звав своїми крильцями піти за ним. І ось я босоніж крокую по землі, не відчуваючи каміння чи інші перешкоди. Крок - і я падаю з незначного узвишшя в озерце. Я навіть не зрозуміла, що сталося. Є лише факт, я сиджу у воді. Буває й таке. А далі… пролунав сміх. Хто це сміється? Все ближче і ближче.

- І як там? – рука незнайомця простягнулася до мене.

- Там? – ніяково озиваюся.

- На небі. Ти ж напевно літала? – каже він, досі тримаючи руку.

Я розгубилась. Недарма мене прозвали дикою. Думати про людей і бачити – це одне, але що робити, коли вони входять у твій простір? Хіба не виникає дивне сплетіння страху і надії? І ти дивишся на стрічних, як кошеня, що тремтливо, й допитливо наближається до людей.

Хто він, і чому я відчуваю щось дивне? Мені приємно і страшно. Чому він дивиться так, що мені хочеться всміхнутися і ніяково опустити очі?

Мені простягнули руку, і я торкнулась її, щоб віднайти рівновагу і встати. Вода струменіла з мого одягу. Дотик. Ніколи не думала, що дотики можуть бути такими теплими.

- Я не вмію літати.

Чому мені так важко підняти голову і подивитися йому у вічі?

- Ти впевнена?

Людські голоси різні, але серед них є такі, що проходять у серце.

- Не знаю…

Його запитання звучало так впевнено, що я засумнівалась. А чи справді можу?

- Кожен може.

І наші погляди зустрілися.

Чи відчував ти колись те, що не можна описати словами? Коли світ навколо завмер, і не існує більше нічого, крім того, хто так проникливо дивиться на тебе, заглядає у твою душу, у найпотаємніше місце, що так давно було зачинене.

Розділ 19. Зустріч

За своє життя ми зустрічаємо різних людей. І ти кожного разу сподіваєшся зустріти потрібних, ти чекаєш на них. Так відчайдушно чекаєш, що готовий дійсність одягнути в ілюзію. Розумієш? Дивне це людське бажання – любити.

Я чула відлуння власного голосу. Людина ніби й поряд, але тобі поруч із нею самотньо. Ти розчиняєшся і стаєш прозорою. Немає про що говорити, немає про що мовчати. Минають роки, і твоє серце вкривається шипами. Ти чекаєш на щось і воднораз скептично жартуєш над собою. Або ж ховаєшся, бо тобі стає страшно.

Я знову віч-на-віч з людиною.

- Тобі куди? – питають мене блакитні очі.

- Прямо, а тобі? – трішки розгублено питаю я.

- Теж, – він загадково дивиться на мене, - а можна з тобою?

- Ти… ти пропонуєш піти з тобою? – в мені обійнялися подив і розгубленість.

- Можна? – блакитні очі дивилися з надією. І я несвідомо киваю,

- О, перепрошую, я не назвався. Стефан, – крок до мене, близько. Простягнена рука.

- Ніна, – невпевнено пролунало з моїх вуст. Моя долоня торкнулася його долоні. Тепло. Безмежне тепло.

- Ніна, – його вуста повторили моє ім’я, і я відчула, як тілом бігають сиротки.

Розділ 20. Він і вона

Ніхто не знає напевно, що таке життя. Але життя неможливо не відчувати, як і неможливо не відчути, коли в серці зароджується почуття. Він і вона йшли босоніж м’якою травою і сором’язливо споглядали одне одного.

Люди – єдині створіння, що мають совість. Люди – єдині створіння, що люблять. Люди – єдині створіння, що вмирають, тільки народившись. Бо ми стаємо сталими лише з останньою думкою, з останнім подихом тіла.

Ми вічні мандрівники. Ми вічно у пошуку. Ми людина, per affectum hominem. Чому? Все просто. Ми наділені волею. Воля – категорія почуттів. І воля жадає постійних доказів життя. Воля жадає пізнання, яке ніколи не завершиться. Нас змінює думка, вона наче дмухає нам у спину, шепоче на вуха про далекі краї, малює нашій уяві те, чого ми не маємо, але те, що можемо мати. Ми сповнені спокус, і у нас вирують думки.

Неможливо любити, не люблячи себе. А як полюбиш себе, якщо не знаєш, хто ти? А хто ти? За якими критеріями ти себе визначаєш? По тому, що ти просто є? Чи по тому, ким ти бажаєш стати і ким ти стаєш щосекунди, коли робиш крок чи відмовляєшся від руху. Я вірю в те, що наші душі оселяються в тілі з божественним призначенням.