01.03.2022
Сьогодні вночі я вже змирилася зі смертю, коли мій будинок здригався, коли літаки сновигали так низько… Коли сказали ховатися в укриття, а в мене не було схованки. Коли в сусідньому селі знову вибухали ракети, коли щось упало з будинку.
Тепер «доброго ранку» стало бажати якось дивно.
За ці дні я могла поплакати 1 хвилину декілька разів на день, а потім тупо дивитися в стіну. А потім сміятися з того, як цигани вкрали танк.
Я вже навіть не знаю, якою мовою писати. Я навіть не знаю, для чого я пишу. Може, ефект «щоденника»?
24 лютого я прокинулась о 5 ранку, пролунало два вибухи. А потім був третій, четвертий. Вони були такі сильні, що стіни у ванній кімнаті здригалися. Я ще ніколи не бачила війни, я тільки читала цю хроніку, і просто знала 1939 – 1944/45. Сьогодні 6 день. Лише шостий день. Я смикаюся від дзвінків, від звуку машин. У мене часом тремтить тіло.
Цієї ночі я майже не спала. Я сиділа на підлозі і молилася. 90 псалом, 26 псалом… не пам’ятаю, скільки разів я їх читала.
Скоро мій день народження, і якщо я доживу, то загадаю бажання – померти від старості.
09.03.2022
Коли закінчиться війна (а вона неодмінно закінчиться), коли ми перестанемо смикатися від звуків, коли це все стане сном, коли міста знову стануть зеленими, коли...
Я ніколи не забуду, – і не тому, що не зможу. Ні, я ніколи не забуду, бо не схочу. Я не забуду, якою ціною вкладали мир. Я не забуду, якою ціною ми будемо святкувати Незалежність.
Я не забуду тих, чиї слова розбили мені серце. Я не забуду про доброту. Я не забуду про людяність і про те, що дійсно цінне...
Ми залікуємо рани, і до нас прийдуть нові спогади. Але давайте ніколи не забувати, що злість, агресія, обман, гордість, жадібність, лукавство ніколи не були і не будуть нормальними.
Перші дні я плакала, я ненавиділа путіна, я виїдала себе злобою. А зараз… я вірю в справедливість, я вірю, що українці своєю хоробрістю, своєю єдністю вибороли право бути.
Сподіваюся, кожен з нас оцінив життя, оцінив, що головне, а що другорядне. Зрозумів, що людяність – найвища цінність.
Вірю, кожен із нас відчув і ніколи не забуде про доброту. І буде готовий в майбутньому це довести. Все на світі бумеранг!
10.03.2022
Відчуття, ніби минуле перестало існувати, то був лише сон. Відчуття, ніби майбутнього більше немає.
Все вирішує ця секунда, і так 60 разів на хвилину. І так вже 15 день. Здається, я стала черствою. Я дивлюся на фото міст у вогні, і в мене вже немає сліз. Просто порожньо, просто в очах більше руїн… а ні, просто вони скрізь.
Скільки смертей, а ти просто робиш подих. Ти більше ні на що не здатний. Як так сталося? У цьому цивілізованому світі, де життя кожного індивідуума важливе, ми просто почали читати хроніку жертв.
Іноді, я так бажаю сліз, але їх немає. Я пустеля. Я виплакала все за перші дні війни. Я досі не можу звикнути до цього слова...
Коли настає тиша, я забуваю. А потім чую реактивні літаки, вибухи, і згадую: в нас війна. Я ніколи не думала, що вона настане. Є ж безліч причин її уникнути, але слова виявилися красивим маревом. Вони більше нічого не варті. Світ наче нас рятує, а наче ще вагається. Наше життя наче цінне, але наче не таке цінне, як в інших людей. Ми наче європейці, але наче ні. То хто ми? На що ми заслуговуємо? На що нам чекати? З чим нам треба змиритися?
Коли закінчиться війна? Чи закінчиться вона? Що буде після останнього вибуху? Де будемо ми?
Кому вірити? І хто ми такі, – українці? Дружні, коли нас усіх бомбить? А коли все добре, то моя хата скраю?
Чи стане після війни краще? Чи вже буде пізно? Чи все марно? Марно для усього світу...
Це Бог очищає нас чи карає? Це початок чи кінець? Скільки… скільки ще днів? Чи місяців? Чи років? Нас усіх захопив буревій. І він нас кружляє, кружляє.
Що буде зі мною? Ким я буду? Чи буду взагалі?
Здається, мене несе течія, і я навіть не сперечаюся.
13.03.2022
Скорбота витіснила всі інші переживання. Смерть зовсім близько, вона грається з нами. Перший загиблий був трагедією. Сотий загиблий вже просто рахується.
За хвилину відчуваєш усе: від страху до байдужості. Від тремтіння до оніміння.
Від блаженних молитв до шепотіння нерозбірливих слів.
Весна. Сніг і попіл. Заграви і сонце. Птахи і вибухи. Червоні світанки і вогні опівночі.
Усе набуло справжніх кольорів. І кров, і зелені коридори. І колір прапору, і колір помсти.
Вісімнадцятий день усе йде інакше. Якось неправильно, – скажуть книги. Але життя набагато абсурдніше за сатиру чи любовні романи. У житті може бути все, на відміну від книжок.
Усе стало схожим на мить. Більше немає вчора, більше не буде завтра. Це казка з мирного минулого. У лиху годину немає химерного часу. Просто доба плюсується до доби.
16.03.2022
Почуваюся напівпрозорою. Неначе щось мене покинуло. Може, Дух? Від їжі нудить. Від звуків паморочиться голова. А очі… сонні й не здатні щось нормально бачити. Треба радіти, треба шукати радість. Але так хочеться, щоб радість справді була радісною. Розумієш? Без вимушених усмішок, без силування...
Хочеться те, що в 50 псалмі: «Дай мені почути радість і веселість, і зрадіють кістки, Тобою скрушені». Якби ми і в правду вміли радіти, то не було би війн. Нас долає егоїзм. Хтось вирішив, що всі мають жити так, як він вирішив. У світі скільки суддів. Але тільки в Бога є право судити. А ми не Боги. Ми – люди. Шкода, що про це часто забувають.
Спонтанні думки
Тепер людей дивує зовсім інше. Якщо в старості помреш своєю смертю. Якщо проживеш з однією людиною все життя, без розлучень і зрад. Якщо будеш здоровий і не сидітимеш на гормонах. Людей дивує щастя. Людей дивує радість серед лиха.
Нікого не здивуєш ранньою смертю чи вилікуваною невиліковною хворобою. Для людей це чиста вдача чи випадковість. Дивує тільки щастя. Дивує, що ти заробив усе сам, своєю працею, нічого не вкрав. Дивує, що віриш у Бога.
Дивує, що серед війни ти не втрачаєш спокій. Ось такі ми, люди.
17.03.2022
Війна змінила наші пріоритети. Виявилося, що просто жити - вже добре. Тепер це найдорожча валюта на біржі цінних паперів.
Сьогодні було тепло, а мені чомусь запам‘ятався лише клубок густого диму, такого чорного… то був артобстріл блок-посту, так близько, два села від мене. Тепер мій архів спогадів забитий такими картинками, і вже не важливо, яку ти красу бачила до цього, 27 днів тому. Тепер все «до» стало старими пожовклими фото в альбомі. Війна помножила відчуття давності на сотні разів.
Я більше не пишу поетично. Моє мовчання пробирається крізь щілини, бо не засну, якщо не випущу пару.
Більше ніякої романтики. Просто хаотична хроніка воєнного часу.
Міста не палають, міста фарбуються в дим, а потім руїни стають попелом. Ось вона – еволюція війни.
Я думала, що війна має емоції. Але війна приносить дике спустошення. Сльози були виплакані вже в перший день. Красномовні молитви були сказані у перший тиждень. А потім вуста просто шепочуть, збиваються, і знову шепочуть. А потім перед тобою просто текст, і ти просто сотий раз починаєш перший рядок, збиваєшся і знову починаєш спочатку.
Війна навчила жити нас без завтра. Що таке завтра? Міраж. Заплющу очі, а чи завтра прокинуся? Знає тільки Бог.
24.03.2022
Птахи. Вони співають у моменти радості та горя. Але вони не співають в неволі. А якщо і заспівають, то тугою… бо так звучить агонія.
Квіти. Соняшники без сонця не живуть, їм немає до кого тягнутися... А потім опадає останній листок. І більше немає в них золотокосів...
Тепер ти знаєш...як це – бути українцем.
26.03.2022
Тепер пожежа не лякає, як і димне небо. Лякає чистий небосхил...
І страх… коли десь далеко чутно вибух, а потім тиша, потім знову вибух, тиша… і ти чекаєш, що буде ще, напевно.
Ти навчився прислухатися до диких звуків: де авто, де двері, де вітер, а де і вибух; де наші, а де до нас.
Сьогодні 26 березня, і мені скоро 26. Тепер я дивно дивлюся на числа.
Тепер я дивно дивлюся на небо. Тепер епітет «мирне» навіки стане плюсом до «неба».
Тепер ранок став священним. Тепер ніч – не казкова, і зорі не видаються ясними… все стало інакше.
Нічні молитви стали мантрою. І сльози тепер як проливний дощ, починаються неочікувано і зникають швидко. Ритуал війни.
Книги на полицях такі далекі від дійсності, бо художність тепер забаганка.
І ти думаєш: «для чого мені це все… якщо мене, можливо, не стане?». А потім кажеш собі: «схаменися!».
Спершу все здавалося азартним, а тепер довга дорога і рейки в крові.
Тепер смерть не шокує. Тепер це сумна статистика.
Тепер смерть людей з червоними пов‘язками викликає радість. Але ж це смерть. От тільки ми знайшли виправдання – ворог не людина. Ворог навіть не комаха. Так сказала нам сіра речовина.
Що ж зробила з нами війна? Змінила пріоритети, розділила на табори. Тепер мовчання дорівнялося до зради. Тепер красиві слова про мир в усьому світі більше не нічого не вартують. Або ти назвеш чорне чорним, або ти просто ще не бачив смерть.
Казати про мир стало некультурно. Нам не до багатозначності. Мир? Це про відступ від амбіцій? Чи про поступ територіями? Як для тебе має настати мир?
«Людьми нас робить не розум. Людьми нас робить людяність».
росіє, ти не свята, ти напоєна безумом. Пам‘ятаєш? 6 заповідь – не убий. 10 заповідь –...не побажай дому ближнього свого, ні поселення його...
Пам‘ятаєш слова «возлюби ближнього свого як самого себе»?
Людина пішла на людину...
28.03.2022
Звуки вибухів приводять до тями. Нова буденність. Замість пелюстків ромашки, ми почали рахувати вибухи.
Тепер навіть грім і блискавка не тієї інтонації… але може злива змиє цей бруд. Може, вода напоїть землю, може, сльози свободи стануть паростками квітів? Жовто-блакитних барв...
Сирена стала тужливою піснею, воля стала елементом нашої крові.
Ти спитаєш, що це? Так відроджується нація, яка, здавалося вже стала міфом.
Тепер наша пісня буде про лютий і про те, що ми нездоланні. Про те, що воля сильніша за страх. Про те, що доля не належить фатуму. Про те, що Є і завжди Буде.
03.04.2022
ПРАПОР
Тепер усе стало символічним. Ми скрізь шукаємо свободу, бо відчули неволю.
Радість змінила наші обличчя. Наші очі по-особливому наповнюються слізьми, коли ми бачимо, як вільно розвівається жовто-блакитний стяг… свобода набула відчуттів. Тепер ми дихаємо в унісон з нашими предками, тепер немає приспаних чи тих, хто ще не прийшов до тями. Ми всі прокинулись о 5.00, і у повітрі досі 24 лютого.
Серед цієї зими наш стяг живе. Ти чуєш вітер із півдня. Це вітер привілля!
04.04.2022
Холодно. Сирена, вибухи, плач, смерть. Тепер день можна описати так.
Я дивлюся на фото, я чую про смерть… прийшла скорбота. Тільки вже без сліз, бо жах пройшов, лишилась порожнеча і шалений холод у душі. Мені страшно від того, що я вже не можу плакати. Мені страшно від того, що звістка про смерть не шокує. Мені страшно від того, що фото мертвих вулиць не спонукає відвести очі. Мені страшно від того, що мертве тіло не викликає біль.
Війна… що ти зробила з моєю душею? Тепер там не співає пісня, тепер там лежить сніг, бо досі лютий. Квітень не такий квітневий, надворі сніг... це, напевно, з відчуття солідарності. Навіть весна не може бути собою, бо наша земля плаче.
Міста-привиди… тепер вони не в кіно. Вони за вікном.
Наша земля плаче, ховаючи своїх дітей. Чуєш цю тужливу пісню? Вітер розносить її всюди.
Аби не стати історією Нової Атлантиди. Аби не чути: колись була собі така країна... В легендах прекрасна лише таємничість, але стати легендою - страшно. Це означає померти назавжди. Мати славу, як у Ахіллеса… але кінець ти знаєш.
Я боюся стати жителькою неіснуючої країни. Невже пшеничні поля стануть вижженою землею? А кому ж тоді пісні? В ім‘я чого жити? Яких звершень? Якщо у мене відібрали душу…
Чи змиємо ми кров з доріг? Чи стануть чистими ріки? Чи стане море знову безкраїм? Чи перестанемо ми вдивлятися в далину, шукаючи пастку.
Чи зійде цвіт на затоптаній землі? Чи зазеленіють дерева? Чи стануть хмари знову мрійливі, як у дитинстві. Стануть?
Чи воскреснуть міста? Чи залишаться руїни лише в наших спогадах? Ми неминуче щось втратили, споруд історії більше немає. Лише фото на згадку.
Чи перестануть нам снитися жахи? Чи звуки стануть знову звуками?
05.04.2022
Спитай мене, чи можу я лишити край. Спитай мене, чи варта земля крові, сліз, і смерті. Спитай...
Я можу поїхати, і забути все, як сон. Будуть нові міста, нові люди, нові слова. Іншими мовами я буду любити. Але...
То буду вже не я. Не буде святості у Сонці, не буде весна тією весною.
Я буду милуватися середземноморським літом і тихо плакати вночі в подушку.
Промовлятиму слова, а потім мовчатиму, бо мене душитиме несказане. Несказані слова моєї мови.
Люди вільні, але хто ти без коріння? Те, що впивається у землю? Хто ти? Квітка, що гойдається в повітрі?
Є щось таке в душі, що тягнеться додолу. І там болить, коли співаємо тужні пісні. І там лоскоче, коли щастя навкруги розливається.
Без цього я не жива. Без цієї радості й суму. Не жива.
Я не жива без усвідомлення себе, свого роду і краю.
07.04.2022
Тихо, зовсім тихо. Я знаю – ночі бувають такими. Але, коли війна… довга тиша найстрашніша. Все змовкло, а потім… вибух. І ось ці звуки, вони граються тобою. Ти думаєш: «якщо я тоді не загинула, то, може, зараз мій фінал?». Усе це нагадує відтягнуту сумну звістку, ти знаєш, що вона прозвучить, але зводиш себе з розуму очікуванням. Такі мої відчуття в перші секунди звуку вибухів, або літаків.
День народження у війну… дивні відчуття. Бажання спустилися на декілька рівнів нижче: від самореалізації до безпеки… піраміда Маслоу.
Тепер дзвінки стали теплішими, а повідомлення щирішими. От тільки… куди далі йти? Все навколо змінилося, і всі бажання заснули вічним сном. Це казка про Аврору?
26, я дійшла до цього рубікону. Тепер відлік новий? Ті роки вже в минулому. Твій рік почався у війні.
13.04.2022
Літак пролетів, і моє тіло почало інертно стискатись. Я чекала лише одного… має бути вибух. З літаком тепер тільки такі асоціації. Тепер ти не мрієш, дивлячись на нього. Тепер ти тремтиш і прислухаєшся до кожного звуку в повітрі..
27.05.2022
Як би ми могли доторкнутися до неба. Намалювати хмари і змити дощем кров ту кров...
Коли ти бачиш випалену землю, коли все навколо горить. Коли в серцях замість весняного сміху оселяється холодна лють. Коли небо стає багряним, коли замість співу птахів – стогін жаху.
І ми говоримо про смерть... але не смерть є провиною. Смерть — лише провідник. Людська ненависть — ось злодій. Нахабний хитрий шакал.
В ім‘я чого? Якого Бога і якої віри?
Ті хто називали свою землю святою... якби вони знали, що таке святість.
Якби вони знали, що таке перемога, то ніколи б не забули заповідь «не вбий».
У війні немає справжніх переможців. Тріумфальна колісниця котиться по кістках і залишає криваві сліди. Перемога не поверне мертвих, вони не воскреснуть.
У Європі кажуть: «збережіть їм обличчя!». А хто збереже наші душі? Хто вилікує наше тіло? Хто поверне юність? Хто поверне сміх на дитячі обличчя?
Люди граються, люди моляться богам і зводять для них вівтарі. Люди моляться Валюті й Еріді. Люди величають Ареса. Люди смикають Євангеліє, як печиво з пророцтвами, і трактують так вільно... Слова німі, поки не вкладеш своє тлумачення.
Де прощення, де любов? Де «возлюби ближнього»?
Це були слова, міраж. Бо ми досі приносимо чужі людські жертви в ім‘я своєї корисливості.
Люди забули про Бога, у світі панує холодний деїзм. І неповага, люта неповага. Жереб кидають на безневинних, на тих, хто ще навіть не народився. Вони прокинуться і що побачать? Руїни. Бо хтось за тинами сказав, що українці не люди.
А ми люди. Очі, руки, думки.. Ми люди з людей. Сподіваюсь, і ти цього не забудеш. Україна – земля вільних людей.
01.06.2022
Ми навчилися тому, що у мирний час недоречне. Радіти тому, що є, і просити у Бога миру.
Всміхайся, навіть коли душа кричить. Радій, навіть коли болить. Так ми зшиваємо рани війни. Так відганяємо хмари тривоги.
Я усміхаюся не від щастя, а від потреби.
Бо нижче горя лише порожнеча. Спустошений край, звідки люди не повертаються. Тож навіть якщо болить, усміхайся. Темні часи минуть. Квіти знову заполонять землю, і радість оселиться в душі.
Якщо кликати птахів, то весна неодмінно настане. Не переставай чекати!
21.10.2022
Війна забирає твоє життя поступово. Ти наче живий, а наче вже і готовий на все, аби припинити цю невідомість.
Спокій забувається вибухами, і ти знову жахаєшся кожного звуку. Ти знову боїшся.
Смерть – фінал. Але тебе лякає її можливість. Ти був і тебе немає. Старість не настала. Я боюся цього.
Війна зробила нас хоробрими? Чи війна забрала місяці, що могли бути щасливими?
Майже 8 місяців ти завмираєш при звуках літаків. Вісники нещасть.
А ще. Завтра поки немає. Я народжуюся щомиті.
05.12.2022
Ні літня спека, ні лютий мороз. Ні війна, ні морок, ні страх, ні відчай, ні майбуття, ні минуле. Ніщо не може зламати людей, які мають сталеве серце і волю в крові.
20.12.2022 (День 300)
Життя і справді книга, бо ти забуваєш, про що було на попередніх сторінках.
Вчора ранок був голосний, літали ракети. Сьогодні – тиша з рожевим сходом. І жодних, геть жодних відчуттів. Ловиш момент, ось сходить сонце… ну і добре. А вчора я завмирала, бо повітряна тривога настала після прильоту.
Я думала, що буду пам‘ятати деталі, кожен день, кожну подію. Але, ні... напевно, люди схожі на комах. Чи, може, тільки я. Кожен день – нове життя, а вчора - примарний сон. Мабуть, так легше. Не так страшно, не так тужливо.
Страхи і радості – миттєві. Приходять неочікувано і зникають спонтанно. Все, що є, – втома. Бо ніхто не хоче проходити вулицею, де бешкетує злий пес. Але ти проходиш, бо це єдина дорога додому. Ні злості, ні багатослівних доказів… ти просто робиш подих, ще один.
Ти звикаєш до графіків і навіть дивуєшся, що світло затримується. Воно чомусь є...
Навіть правда не допомагає, вона десь плететься позаду, поки людина возвеличує амбіції.
Тепер ми знову малі діти, закриваємо вуха долонями, щоб не чути війну. Заплющуємо очі, щоб ріки душі звільнили наше серце, сповнене смутку і безсилля.
21.02.2023
Часом просто немає слів, бо ти поміж подій, що нескінченно тягнуться. Бо ти виплакав усе, що зміг. Бо ти думав про все, що тільки можна.
І тепер, після тих довгих розмов, переконань, крику, ти просто мовчиш. Бо мовчання тебе рятує, бо мовчання – це все, що ти маєш.
Горе витрушує з тебе не тільки радість, але й гнів.
Ти відчуваєш себе відірваним шматочком простору і часу. Минулого вже не існує, лише спогади. А майбутнього ще не існує. Є зараз, але воно крутиться, мов дзиґа, біля прірви.
Хай навіть так, але ж на самому дні скрині Пандори лишилася надія.
20.05.2023
Барикади з мішків, їжаки на узбіччі тепер частина нового пейзажу. І ти звикаєш… звикаєш. Одночасно дивуєшся, але і приймаєш.
Навіть нічні повітряні тривоги стали якоюсь дивною симфонією, де вечір кидає жереб у поезії Шекспіра: бути чи не бути спокійній ночі?!
Протяжна сирена сповіщає, що ніч приготувала пастки. Ти закриваєш очі, але вибухи у небі приводять до тями. Один. Два. Три. Сон знову тебе забирає. Наступні вибухи можуть зовсім тебе не дивувати, тіло ігноруватиме вібрації. Ти спатимеш, віддавшись на поталу доліі.
Ти звикаєш. Не вперше. А потім подих. Варіантів інших немає, ти живеш.
Знову настає ранок. Травень. Ідеш дорогою, і наче нічого не було. Ночі немає, і ми знову в гомоні справ.
Темрява відступила… але ж в інших містах вона скрізь. Забрала дні й ночі. І досі лютий.
Чи забудемо ми? Чи стане це все сном? Чи вмістить наша душа стільки спогадів про горе?
Якщо слова розчиняються у часі, то чи забудемо ми відчуття, що змусили нас на мить вмерти, а потім воскреснути? Ми оживали сотні разів і дивувалися, яке безмежне море сліз і відчаю.
21.09.2023 (день 575)
Події повторюються… але ти вже інший.
Звуки іноді грають з тобою в гру. Прокинешся чи не прокинешся? Лячно чи пусто? Стане відомо лише в момент “х”.
А далі… чи хочеш спати, чи просто живеш далі.
От і сьогодні. Мене розбудили слова, а не сирена чи вибухи. Дивно. Невже такий глибокий сон? Не знаю.
Не плачеш. Ти вже знаєш сценарій. Ти живеш.
Залишається тільки туманний спогад і небо, що пронизане кислим смаком війни.
Шум. Після моментів “х” бентежно від звуків. Двері, потяг, авто, пилосос.
Немає сліз. Порожньо. Ти поглинутий простором.
Але ти живеш. І інші живуть. Ми маємо. Мусимо. Повинні.
Чи забуду, як сьогодні десь розбилося скло? Як небо заграло загравою? Як мій дім тремтів?
Ти хапаєш минуле шматками, і часом щось виринає на мить. Якби мені сказали описати словами війну, я би мовчала. Слова бувають на початку трагедії чи щастя, а потім вони безнадійні, щоб виразити невимовне. Війну не вимовити словами. Війна пронизує твоє тіло, твої думки. Війна кидає тебе у невагомість, де невизначеність – буденна річ. Плани? Гнучкість, зміна, відміна.
Я схожа на дитину, що наполегливо будує замок з піску, а хвилі моря знову і знову влаштовують повінь.
Але ти живеш. Ти мусиш, маєш, повинен.
Переоцінка причин для радості. Небо, дерева, вода… виявляється, ми маємо стільки причин радіти. Безліч.
24.09.2023
Нічна тиша може готувати пастки. І ти це відчуваєш.
19.10.2023
Історія – це все, що у нас є. Історія розповідає, ким ми були, і вона ж показує, ким ми маємо бути.
Історія наполегливо наполягає, що се наша доля. Історія…
Історія наповнена тріумфами і скорботними днями. Історія свідок того, наскільки ми можемо бути величними, але й вона бачила, які жорстокі ми.
Історія бачила, як людина робила когось вільним, а когось рабом.
Історія бачила повинності, які накладалися на людину в ім’я традиції. Історія бачила, як жертвували в ім’я любові. Історія приписувала подіям «Божий промисел». Історія запевняла людей, що інакше жити не можна.
Історія ніколи не була рівною дорогою, бо історія це постійно зміни. Історія знову і знову показує, що людина може змінити абсолютно все. Вона може жити як плазун, а може і як творіння Боже.
Нам мільйони років. Наша памʼять живе життями мільярдів предків. Їх біль – наш, як і тріумфи, як і трагедії.
Ми всі різні, але водночас ми схожі. Ми народжуємося, виростаємо, наповнюємось істинами. У нас є своя правда, і часом ми ладні заради неї на все. Ось що незмінне. Переконання.
Людські трагедії, як і тріумфи, несуть у собі переконання в певних істинах.
Але… ми так багато слухаємо, але так мало чуємо. Ми так багато бачимо, і так мало розуміємо.
Історія вчить, що без доброти (яке б це слово не було банальне) ми перестаємо бути людьми, яким дарована воля. Свобода без відповідальності це свавілля.
Воля змінювала траєкторії. Воля дарувала сльози радості.
Людина може все, але чи буде вона бачити сенс свого життя у цьому всьому? Нам усім треба сенс. Нам усім треба призначення. І тоді зерно зійде, бо земля до цього готова. Аби було чому проростати… доброму.
11.12.2023 (656 день)
Вибухи, а потім сирена. Страх. Я сама серед нічних стін. І втома. На скільки мене вистачить? Ще скільки днів, років? Що зі мною буде потім? Чи буду я жива? Чи буду існувати лише тілом?
Ці дні стануть сном, і я забуду їх хвилини? Час перетворить усе на раптові уривчасті спогади посеред ночі чи ясного дня? Вони будуть секундами пітьми, і страх пробігатиме моїм єством?
Я – людина… я лише мізерна людина, від якої мало що залежить. Але чи це так?
Чи я слухняний раб подій? Фатуму? Невже мене викинуто в цей світ для страждань, щоб потім, якщо пощастить, потрапити у сад блаженств серед метафоричних хмар?
Хто я? Що я? Тварина, якій призначено страждати від власних вад? Я вбивця самої себе?
Я нічого не знаю. Нічого.
Мені страшно. Я одна. Я серед війни. У мене немає плану. Я йду навпомацки. Боже, дай сили.
15.12.2023 (660 день)
Ванна кімната тепер моя фортеця. Бо інших схованок у мене немає. Скрізь стіни і вікна, які обіймає вулиця. Там небезпека.
Коли сирена не одна, коли тобі сповіщають: увага, в укриття. Київ… Ти сідаєш навпочіпки, зажмурюєш очі й молишся, невпинно молишся Богу. Боже, невже сьогодні?
Секунди у шумній ванній кімнаті. Хтось пише у чаті міста: «над стадіоном пролетіла ракета». Чат – моя комуна. Там і радості, там і журба, ну і звісно колективний гнів на ті всраті ракети.
Це війна ХХІ сторіччя. Світ дивиться на нас і виявляє стурбованість, а ми захлинаємося страхом, ми вмираємо від ракет.
Після енної сирени, ти мовчки сидиш у тій же ванній кімнаті та навіть не молишся. Бо думки німі, вони втомилися думатися. Ти вже не розумієш дійсність. Іноді навіть смієшся, коли над тобою літають ракети.
17.12.2023 (662 день)
Ванна кімната. Витяжка. Сонна я. Набір молитов. Соціальні мережі. Блукаюча ракета десь між областями. Ніч. Сьогодні вже неділя.
Моя поетичність поки спить. Факти. Грудневі дні переповнені тривогами, ракетами, шахедами. Нас хочуть змучити постійними сиренами? Напевно…
21.12.2023 (666 день)
Немає сили на молитви. Немає емоцій, щоб усвідомити всю трагічність цієї війни. Сльози, слова втратили цінність. Ти просто живеш, періодично ховаючись у ванній кімнаті, смикаючись від сторонніх звуків.
Але ти живеш… балансуєш між радістю й істерією.
Історія повідає про ці дні, хоча ні. Вона повідає про війну, присвятить цьому сотні книг. Але сьогоднішня дата, яку я переживаю зараз, ось ці сонні моменти впереміш з відчаєм… буде просто датою на папері, буде просто статистикою.
Що буде після, і чи буде воно? Я забуду ці дні, й уся війна для мене буде секундою згадкою… Але це буде завтра, а мені ще треба прожити сьогодні…
22.12.2023 (667 день)
У війні переможців немає, адже одні несуть тягар програшу, а інші – численні втрати.
Війною можна захоплюватися, читаючи книги і живучи не в її часи.
Як історики напишуть про цю війну? І що я скажу як очевидець? Не знаю. І що залишиться в моїй памʼяті… якщо я залишуся живою? Смерть надто близько, вона чатує. Так пишуть в романах? Та чи винна смерть у людській зажерливості? Смерть лише приходить, щоб відвести в інший світ. Смерть лише провідник, не варто її ображати.
Я чекаю сирен, і я їх боюся. Я прислухаюся до звуків і моментально їх класифікую: небезпека чи безпечно…
А ще це відкриття світу малих радощів. Живеш і не знаєш, що маєш стільки причин жити!
Причин… у мене багато причин жити, але у Бога свій план. Мені не підвладний час і навіть простір.
Я дійшла до того, що звичайне життя прекрасне. Я би хотіла ним жити, мати плани, мати можливість жити, просто жити. Можна?
Коли закінчиться війна? Коли? Чи буду я тоді жива? Чи відчую ту перемогу? Хоча б не поразку… для неї у нас ліміт вичерпаний.
Країна руїн, мінних полів, страхів… А радості? Чи є у нас ще шанс? Чи ренесансу не буде? Чи його і не було? І ми довершуємо перерване століттями рабства? А чи зможемо? Чи дозволить Бог? І чи матиму я можливість бути частиною всього цього?
Я би хотіла.
24.12.2023
Я боялася, що війна забере у мене вечір, що я стану боятися ліхтарів і тиші. Чому?
Боятися тиші у темному парку – це одна історія, та коли ти боїшся тиші вдома, – це трагедія.
Знаєш, я все одно тішуся, коли чую звук потяга, що прямує колією неподалік моєї хати. Наче війни немає, і зараз літо, й ось-ось оголосять посадку на потяг «Київ - Херсон». Моя бабуся і дідусь жили неподалік Чорного моря, лише за кілометр. Ми з братами проводили там безтурботні дні, тепер ті поїздки стали історіями.
Ніч навіює спогади, таємна пора… Світло вуличного ліхтаря, світло у вікнах квартир навпроти. Коли мені було сумно, то я дивилася на те світло і думала, що там когось чекають… Хіба це не чарівно? Коли мені сумно, я запевняю себе не закриватися у своєму світі, наче все навколо стає неважливим. А як же інші? І тоді я починаю радіти за інших, бо, може, і в мої радісні моменти хтось таємно порадіє за мене… Я радію, що сьогодні хтось зустрів свою любов, справжню, що хтось дізнався, що стане татом, мамою, бабусею, дідусем, що хтось сьогодні отримав омріяну роботу чи нарешті одужав після довгої виснажливої хвороби. Хіба це не привід радіти? Радіти за інших.
Я вірю, що ночі знову стануть справді тихими для всіх. Я вірю, і сильніше за цю віру я більше нічого не маю…
29.12.2023 (675 день)
Пуски ракет і повітряна тривога для нас тепер як звістка про початок вистави. Ми сонно і схвильовано (якщо це о 5 ранку чи раніше) змушені перейти у «безпечне місце». І от ми стягуємо до ванної кімнати все, що може знадобитися: телефон… А далі? Очікуємо і спостерігаємо за програмою цієї вистави. Іронія? Так, саме вона. Я би воліла прокидатися зі співом пташок, а не сирен, тож…
Людина звикає до всього, навіть до війни. І шукає в цьому хаосі маленькі промені радості. Та часом страх, утома, злість закривають увесь світ, і, крім тебе і твого нещастя більше нічого не існує. Обережно, дуже легко так втратити ближніх…
Вистава однаково почнеться, навіть якщо оголосять про фальш-цілі чи ракета омине твоє місто. Вистава почалася ще в момент тривоги, і ми відчули потребу сховатися.
02.01.2024 (679 день)
Я живу немов десятки різних життів. Я сумна, я весела, я розлючена, я понівечена, я мотивована, я відважна… і кожна з цих емоцій може змінювати одна одну за лічені секунди. В мені живе декілька “я”, чи я просто зламала свою сутність?
Я ховаюся у ванній кімнаті, я сміюся з жартів, я йду до магазину… між цими діями може бути короткий часовий проміжок. Я змушена адаптовуватися, щоб вижити.
І тепер я сиджу у ванній кімнаті, на годиннику майже третя ранку. Навколо кружляють БПЛА. Думаю, чи будити маму? Напевно, якби я спала, то не чула би цього всього, але я не сплю. Чи мені страшно? Страшно. Страшно від звуків, бо вони змушують моє тіло тремтіти.
03.01.2024 (680 день)
Війна увінчує свята багряними вогниками… Тепер ми святкуємо свята тихо, щоб не збудити лихо. Але воно таки непрохано приходить, і ми завмираємо серед спалахів…
Минуле… ми плакали, кричали. Наші дні перетворювалися на морок, але тепер у цій гібридній війни ми маємо такі ж гібридні емоції. Дні жалоби й миті дивних усмішок. Ми всміхаємося, щоб вижити…
Мовчки сидимо після прильотів і дивимося на стіни. Хочемо спати. Мовчання не перекричати.
…розбиті будинки, понівечені душі, розгублені тварини.
Мені страшно від слів: не ігноруйте тривогу ці дні. Мені лячно… бо те, що було вчора, схоже на всі дні тривог разом. Ракети, ракети, ракети. Приготуватися, всі в укриття, знову цілі на Київ.
Звук, вибух, тиша. Знову, знову, знову. Погасло світло. Темрява. Вибух.
Я вмирала кожну хвилину й оживала…
Мої руки, мої ноги… вони немов панічно кричали… моє тіло хотіло жити, а душа вмирала. Скільки разів людина може воскресати?
У темній ванній кімнаті світ звужується до пари квадратних метрів. Світ стає чорним. А потім була тиша, відбій тривоги. І біле світло подвірʼя.
Час… день наповнений мовчанням, сльозами. Ми сонно усвідомлювали дійсність. Ми хотіли спати.
День. Наступний день.
Вулиця, на фоні білого снігу ми схожі на чорних примар, що сновигають без цілі.
…третій день нового року, новорічна музика грає в маркеті. Я з пакетами йду додому, на мене падає білий сніг. Треба жити… коли прийде весна, наші душі оживуть? А земля вкриється квітами?
27.01.2024
Моя земля пронизується їдким, отруйним вогнем… Що буде з моєю землею? Вона продірявлена кулями, ракетами, кров’ю катів.
Ми породжені цією землею, і вона ж, як мати, приймає юні тіла зі скорботою та плачем. Ви чуєте її? Сніг падає холодними, замерзлими сльозами…
Що буде з нами? Ця війна здається нескінченною, бо тягнеться не історичною хронікою, а секундами життя. Цих секунд так багато, що мені страшно навіть злічити, скільки їх у двох роках.
30.01.2024 (706 день)
Жодних думок, ти просто очікуєш закінчення тривоги, щоб нарешті лягти на мʼяку подушку. Висновків не буде.
Реакція на війну стає інертною й механічною. Ти просто слідуєш правилам, а часом і порушуєш їх. Але ти живеш і навіть не зважаєш на події. Або швидко їх забуваєш. Між вибухом, відбоєм тривоги і метушінням у справах відстань коротка. Стандартна процедура оговтання від ракет. От і все. Люди, як таргани, теж до всього звикають. Так ми поступово стаємо примарами, які пожадливо шукають причини для радості…
07.02.2024 (714 день)
Я би хотіла навчитися вимикати спогади і стирати відчуття. Щоб не думати про минуле, не ятрити душу.
Новий обстріл, новий відлік для опанування себе. Буденні звуки життя згодом стануть знову простими звуками, я сподіваюсь.
Колись хтось сказав: «треба зуміти пережити моменти, коли здається, що все втрачено». Ми мусимо. Завтра настане, і сьогоднішній жах стане лише сном. Спогадом. Вирви заростуть квітами, речі зміняться… але не повернуться люди…
Коли мине багато-багато років, і ми поглянемо на минуле, то що за відчуття нас охопить? Ми будемо згадувати чи відсахнемося від міражу минулого і сховаємося у буденності справ? Не знаю. У кожного буде своя історія довжиною в ціле життя.
Куди тікають хвилини, прожиті у журбі й відчаї? Хвилини, коли ти хапаєшся руками за щось, мружиш очі від звуку ракет і почутих то здалеку, то зблизька вибухів? Куди відлітають ці хвилини? Чи розчиняються вони у просторі, залишаючи їдкий присмак на вустах?
Війна робить з тебе неука, і ти безцільно розмахуєш руками і дивишся. Кудись та й дивишся. Тобі треба час, щоб забути той час, коли життя прощалося з планетою.
Лютий, знову лютий… Чи знову, чи все той самий. Найкоротший місяць – найдовший у моєму житті. Найтемніший, – дарма, що попереду весна.
Жити. Хочеться жити. Війни закінчуються, закінчиться і ця. Треба вірити.
09.02.2024 (716 день)
День тривожних очікувань. Спонтанна смерть і очікування смерті – різне.
Війна змушує тебе створити певну систему: коли можна відпочити і коли слід боятися, молитися… Так діє київська система, але сьогодні все було не так. Ми звикли до тривалих і коротких польотів МіГ біля пускових рубежів, ми звикли до польотів БпЛА. Ми змусили себе усвідомити, що кожен тиждень, чи десять днів, чи два тижні вночі вилітають літаки Ту. Що це означає? Що слід приготуватися, бо через дві-три години вони опиняться в межах пускових рубежів, і ми з завмиранням у ванній кімнаті будемо очікувати сповіщень: скільки, куди. І я завмиратиму від повідомлень: маневр на захід, розворот у сторону Києва і це означатиме, що моє місто під загрозою.
Але сьогодні все було не так, з нами зіграли поганий жарт, і тривав він 9 годин. Саме стільки часу літаки Ту перебували в повітрі. І смішно до істерики: вони пролетіли стільки кілометрів, щоб врешті повернутися назад. Смішно? Напевно, їм було дуже смішно. А я плакала, сиділа на підлозі й молила Бога…
Я так хочу відпочити, я так хочу спати. Та ще більше я хочу прокинутися і жити. Боже, можна, я буду жити?
11.04.2024
Масовані атаки перестали бути несподіванкою, – ми точно знаємо, що вони будуть. Ми знаємо, о котрій вони починаються і коли завершуються, ми знаємо, куди приблизно летітимуть ракети, шахеди, кинджали. Знаємо? Так, у цьому дивина українців, ми знаємо графік і вчимося з ним жити. Ми вже сотні років вчимося бачити в сутінках ліхтарі, – від цього залежить наше виживання.
День настає. І тоді ми вмиваємо лице сльозами і йдемо далі, намагаючись знову відчути життя, і що ворог не заслуговує на нашу журбу.
16.06.2024
Відчуття закарбовуються словами.
День розчиняється в роках.
Минуле стає хвилиною роздуму.
Сновигання в душі.
Куточки стін огортаються пліснявою.
Спогади вриваються хаотичними шматками.
Одна сцена з драми, а інша з комедії.
14.07.2024
Війна. Аномально спекотне літо. Темрява в кімнаті. Вечір, який рік за роком втрачає свою чарівність.
Роздвоєння, чи розтроєння відчуттів. Смієшся, а потім думаєш. Плачеш, а потім знову поринаєш у ритм життя.
Балансування між радощами і тривогою, між надією і спалахами безсилля.
Гойдання між піднесенням і сумнівом. Життя незбагнути.
Плазувати чи літати. Вічна боротьба. Темрява і світло.
Момент спустошеного мовчання. Думка, що здатна вселити сподівання. І ось ти вже забуваєш, що хвилину тому відчувала себе нікчемною.
Наскільки людська природа змінна.
Момент… є моменти, коли так хочеш багато що написати, але слова застигають на вустах, вони так і не стали чорними лініями на білому папері.
Моменти… є моменти, коли мовчання і дивний спалах у серці штовхають тебе до написання чогось. Ось ти сидиш, а ось уже пишеш… Ти не знаєш точно, що це має бути, думки самі керують твоїми руками.
Або ж плани. Ось вони є, а ось ти, вдягнувшись, сидиш у коридорі та слухаєш сирену. І ти роздратовано, втомлено оцінюєш небезпеку. Війна навчила тебе ділити тривоги на значні та незначні.
Немає планів. А потім дзвінок чи якась спонтанна ідея, і ти вже покидаєш дім і опиняєшся там, де просто не могла бути.
Дивно. Людиною бути так дивно. Так жалібно часом. Так примітивно часом. Та є такі моменти, коли ти літаєш, і тобі здається, що можеш усе.
Людиною важко бути. Людиною тебе роблять вчинки. Людиною тебе роблять намагання бути кращою, ніж це було можливо вчора. Людиною тебе робить сміх, коли так хочеться плакати. Людиною тебе робить плач, коли ти дозволяєш рікам душі пролягти в собі. Людиною тебе робить момент, коли треба обирати. Вибір – це спроба людини довести самій собі, що вона може бути кращою. Що вона гідна зватися Людиною.
Людиною не народжуються, нею стають.
Я би хотіла стати Людиною. Але не тією, що руйнує і вказує, як природі бути. А тією, що здатна квітнути.
Хочеться квітнути.
30.09.2024
Ночі, вони минають. Лишаються спалахи спогадів і атрибути подій.
Самотній стілець у ванній кімнаті. Ще вночі він був моєю фортецею, ілюзорним захистом від нічних польотів тих крилатих машин.
Ночі. Окрема частина мого життя. Ніч – велике шоу зі звуковими спецефектами. Завіса піднімається з першими криками сирен. Яка програма цієї ночі? Авторська імпровізація?
Які відчуття? Втома і просте людське бажання повернутися в постіль, а не хилитися з похитуванням до холодної стіни.
Феєрверки і незмінний чат міста. Новини від телеграм-каналів. Страх, гнів, і кумедії. Як же без жартів, а щоб вітер здув того шахеда.
Маленькі комахи в уяві, але страшні машини в реальності. Виснаження від їх сновигання між областями.
Ночі вже немає. Є лише втома.
Втома розвіється. Знову день. Знову гомін людських шляхів. Та ритуал війни такий, що ніч знову мусить бавитися повітряними баталіями.
Життя серед війни. Життя у кожному моменті. Як швидко розвіється спогад про минулу ніч? Скоро.
32 ніч поспіль ось так.
28.08.2025
Це жахливе відчуття звикання, але водночас таке рятівне. Дивно, якось воно все дивно.
Повідомлення про можливу ракетну атаку. Спокійна вечірня рутина. Короткий сон. Вибухи. Ванна кімната — такий собі сховок від загроз. Телефон у руках: сповіщення і мапа руху ракет.
Секунди мовчання, розмов, сміху змінюються так швидко. Повідомлення, чати, питання, відповіді. Година минає за годиною. І ти чекаєш ранку — він здається тобі спасінням. Бо вранці все закінчується, і ти знову стаєш на свою буденну колію. Сподіваєшся стати, знову жити, продиратися крізь цю сонливицю, знову планувати день і жити.
28.09.2025
Я б хотіла описати все, що сьогодні осягнула, побачила, почула, відчула. Чи вперше? Ні. Чи востаннє? Напевно, ні. Ймовірно, ні. От знаєш, що це. Розумієш, що це. Пояснюєш собі, що це. Але з тисячі слів не можеш зібрати докупи потрібні. Війна? Так, війна. Вибухи? Так, вибухи. Заграва? Так. Пожежі? Так. Вперше? Ні. Але я в цьому ранкові вперше. І вагота — як не вперше, але вперше! Бо я — жива істота, людина. Я живу посеред хаосу й відчайдушно шукаю сенси. Закарбовую моменти радості у своєму серці. Занотовую щемливі, кумедні, важливі фрази стрічних. Я жадібно ловлю хвилі життя. Мені так хочеться, мені це відчайдушно треба. Інакше... інакше буде тяжко, буде гірше. Розхмарся...
25.10.2025
Люди живуть серед війни. Ховаються у сховках по ночах, розглядаючи на мапах рух машин-руйнівників, прислухаються до вибухів, жартують крізь сльози і плачуть крізь втому. Світ уночі завмирає в очікуванні повітряних тривог, і лише дивом є спокійний сон.
Ранок. За мить відновлення до повсякденного руху — лише хвилина: ось ти у сховку, вибух, дорозвідка, відбій. Світ знову стає великим, світлим, але з констатацією втрат. Моя земля вкрита кулями, а домівки стають руїнами.
Відсутність світла, очікування своєї черги. Вимкнені світлофори, зупинка ввічливих авто, швидке переходження дороги. Холод у кімнатах, темні вулиці з десятками людей.
Тисячі дрібниць війни. Але ми живемо. Кожної хвилини ми живемо, чекаємо на відсутність загрози і жадібно ковтаємо повітря, запам’ятовуємо моменти, оселяємо їх у своєму серці.
Війна вчить жити. Війна вчить любити тишу, коли місто не гуде генераторами, коли немає сирен, коли немає ракет. Я збираю у своєму серці клаптики радості, щоб у моменти смутку вони оживляли моє серце знову і знову.