Світ навколо мене існує для мене моїми ж відчуттями. Коли мені страшно — світ стає вузьким і хмарним, навіть темним, самотнім. У ньому зникає теперішнє, і більше немає майбутнього. Я завмираю, і тоді поразки минулого замикають навколо мене свої тривкі обійми. Землі більше немає, неба більше не видно. Лише стіни — сірі та холодні.
І от за мить до падіння у ще одну прірву, за мить до того, як моє тіло втратить наді мною контроль, я щосили намагаюся усвідомити дійсність, зупинити цей потік жахливих думок. У цій війні я щосили знову і знову намагаюся пережити той момент, коли здається, що все втрачено і не буде ні тихого світанку, ні спокійної ночі, не буде нічого, окрім невідомості й тремтіння тіла, якому серце не може пояснити нічого.
Я — людина. Я та, що кожної ночі обирає народжуватися знову і знову. Чому? Бо я та, що відчуває і ніколи не зможе не відчувати. Я всотую в себе всі доступні мені барви, звуки, запахи, щоб відчувати, що я жива. Бо я не знаю, як це — не існувати. Хіба що те, що, не існуючи, немає і відчуттів, немає нічого. А я б воліла, попри коливання над прірвою між страхом і надією, все ж таки відчувати це життя. Бо ніщо не зрівняється з почуттями, які має людина до людини. Які має людина до неба і землі. І це не можна виміряти жодними доступними мірилами, зважити на будь-яких вагах світу. Це можна тільки відчути і, відчуваючи, зрозуміти, що життя — це тонке сплетіння тисячі, а може, навіть мільйонів відчуттів, які оселяються у серці, і тоді ти дійсно живеш.